Кожна людина, напевно, мріє побувати в Парижі, Лондоні, Празі, Кракові чи Львові. А щасливець, котрий здійснив такі мандрівки, згадує потім про них усе життя. Чому? Бо кожне з таких міст має свою неповторну архітектуру, ауру, дух.
Звісно, зберігати, постійно реставрувати храми чи кам’яниці ХІХ, ХV або й ХІІ століття – це дуже дорого і клопітно. Набагато практичніше, прибутковіше було б продати ці ласі шматки у центрах міст будівельним компаніям. Вони за це радо б привезли в мерію кілька вантажівок грошей. А потім довели б вітхі будівлі десь на Єлисейських полях чи на вулиці Руський, площі Ринок до руїни, згорнули їх бульдозерами і відбабахали б на тому місці надсучасні стометрові хмарошкряби зі скла і бетону. Але цивілізовані міста чомусь на такий гендель не спокушаються. Навпаки, не жаліють коштів для збереження таких пам’яток, свого неповторного обличчя. Бо розуміють, що це найбільший скарб, залишений їм у спадок предками. Це те, що робить їх відомими, знаменитими у світі. Зрештою, це приваби для туристів, а отже, і джерело прибутків для міських скарбниць.
Може б, який гіперпідприємливий урядник і наважився на аферу з «модернізацією історичного центру». Тільки за жодних обставин цього не зробить, бо знає, що містяни по тому культурно попросять його з кабінету і ніколи більше не оберуть у владу.
Так у людей. А як у нас?
Ми, патріоти Черкащини, завше пишаємося тим, що наш край, наше місто є серцем України, козаччини. І цілком слушно пишаємося, так воно і є. Тільки ж наша Батьківщина понад пів тисячоліття (!) була колонією сусідніх загребущих імперій. Кажуть, у прадавні часи, коли дикун перемагав свого ворога, то з’їдав його серце, щоб забрати його силу. Ці імперські дикуни, надто ж московські, зробили те саме з Черкащиною. Маю на увазі й безжальне масове винищення людей, і денаціоналізацію (змалоросійщення) та затоплення найкращих та найдавніше заселених земель Кременчуцьким морем-горем. І зосібна варварське знищення наших історичних, архітектурних пам’яток.
Із цих колишніх численних скарбів нашого краю, нашого міста чудом збереглися буквально одиниці. Ще й зараз багато літніх черкасців розкажуть вам, як руйнували Свято-Миколаївський собор у центрі міста після війни. А красуню Святотроїцьку церкву, що поєднувала в собі стилі українського бароко й неоренесансу, знищили ще пізніше – 1961 року, щоб на її місті звести Пагорб Слави. Очевидці згадують, що лише з третьої спроби вибухівка знищила міцну кам’яну церкву. Тоді земля у всьому місті здригнулася і застогнала, як від землетрусу.
За роки Незалежности ситуація, як не дивно, не дуже змінилася. Щоправда, деякі історичні будівлі реставрували. Приміром, Палац одруження, музичну школу ім. М. Лисенка, художню школу ім. Д. Нарбута. Зараз відновлюють фасади колишнього готелю «Слов’янський».
Але більшість інших давніх будівель занепадає чи й гине на очах. Це при тім, що в Черкасах їх – на пальцях порахувати. Як видно з розмаху, скандалів і реклами, лідером забудов у місті стала компанія «Надія». Назва в нашій ситуації досить іронічна. Складається враження, що ця компанія цілеспрямовано працює, щоб забрати будь-яку надію на збереження історичних Черкас.
У місті, зокрема й у центральній його частині, ще цілі квартали стареньких одноповерхових непоказних будиночків, які не мають особливого історичного й естетичного значення. «Надію», звісно, цікавлять і вони. Але насамперед знакові споруди в історичному середмісті, на мальовничих дніпровських горах. Здавалося б, цього ж середмістя крихта, відійди від нього на пів кілометра і будуй! Аж ні, хочеться саме тут.
Отож, лягла тінь «радикальної реконструкції» до невпізнання, з прибудовами і надбудовами над ошатним будиночком грабаря Лисенка (планетарієм). Порохнявіє на очах перлина черкаської архітектури – будинок гімназії славетного Городецького. Споруда унікальна – зроблена у вигляді розгорнутої книжки, гімназія ж! А скільки історичних подій із нею пов’язано. І ось час від часу у пресі просковзують закиди й нарікання: «геть стрюхлявіла підлога», «аварійні перекриття», «дешевше знести, як ремонтувати»… Що, готують громадян до радикальних рішень?
Достеменно найпривабливішою, найзахопливішою для гостей і самих черкасців перлиною довгі роки й десятиліття залишалися дніпровські кручі й береги. Не випадково вулиця, що пролягала під горою, споконвіку називалася Красною (тепер Гагаріна). І справді, п’ять хвилин пішки від гамірного центру – і ти вже в обіймах буйних трав, верб і тополь, лагідних дніпровських хвиль, багатоголосих пташиних хорів. А який краєвид відкривається із круч! На десятки кілометрів сяє усе плесо Славути і далекий лівий берег як на долоні. Переказують, коли Тарас Шевченко бував у Черкасах, дуже любив прогулюватися вулицею Горовою і милуватися краєвидом.
Прийшов час, цивілізацію увірвалась і в ці первозданні простори – з’явилася нова Митниця. Усе закономірно, життя іде, місто, на щастя, розпросторюється. Але чи варто забудовувати все і вся? Може, варто подумати і про пам’ять предків, красу природи, місця відпочинку зрештою? Ми маємо ще змогу зберегти кручі й береги Дніпра бодай від вулиці Розкопної до мосту. Хай там розкинеться ландшафтний парк. Безсумнівно, це буде улюблене місце відпочинку і місцян, і численних гостей нашого краю. То й добра копійка невпинно капатиме у міський бюджет. Тим паче, всі знають, яка проблемна екологія у місті. Хай ця заповідна зона й далі буде легенями Черкас.
Дещо в цьому напрямку на тих місцинах і зараз робиться – почали упорядковувати пляжі, парки. Але складається враження, що все це відбувається хаотично, безсистемно, не за єдиним продуманим планом. Іноді нехтують потребу максимального збереження автентики, природного довкілля, зловживають асфальтами, бетонами, будовами тощо (те ж кафе чи вже ресторан «Рибка»). А найголовніше – усю цю красу й первозданність у будь-який момент може поруйнувати своїм черговим тридцятиповерховим монстром чи та ж «Надія» або ще якийсь проворний забудовник. А чого ж, місця курортні, а отже, надприбуткові.
Якщо у міській скарбниці бракує зараз грошей на створення пристойного, европейського рівня парку, просто ЗАЛИШТЕ ЦЮ ЗЕМЛЮ НЕЗАЙМАНОЮ, як є. Вона й зараз паркова, відпочинкова при мінімальних затратах на догляд. Дайте шанс дітям і онукам, сподіваюся, мудрішим, а тому заможнішим за нас, належно втілити цю ідею. Нинішня ж планована забудова позбавить цього шансу на століття (!), назавжди зруйнує природний та історичний ландшафт.
Ще рік-півтора тому найтихішим, наймальовничішим куточком міста було його історичне серце – Замковий узвіз, край вулиці Байди-Вишневецького і Верхня Горова, вуличка Розкопна, Дзелень-гора. Саме тут височіли перший і другий черкаські замки, гартувалася козацька слава, вирувало життя і сімсот, і більше років тому. Епопею зі спробою (уже майже зреалізованою) тієї ж «Надії» знищити особняк Кринського завдяки пресі знають усі. А що діється саме зараз на вулиці Розкопній, під горою і на горі! Хто давно там не бував, раджу, сходіть помилуйтеся. Тільки прихопіть із собою заспокійливе. Уже зчищено бульдозерами підніжжя гори, один за одним зносять будинки (далеко не хатки під соломою, а цілком дебелі), риють котловани, мурують якісь дивні помпезні споруди. Так наче це зовсім не заповідна територія «Черкаські берегові схили», яку начебто охороняє закон. І нікому до цього немає діла.
Сьогодні наші депутати і владці ведуть дискусії, якою має бути висотність забудов під Замковою горою. Просто диву даєшся. Хіба ж це не зрозуміло? Та ніякою вона там не має бути. ТАМ НІЧОГО НЕ МОЖНА БУДУВАТИ!
Влада господаровито арґументує свою позицію: місту потрібні гроші, податки, будь-яка земля має приносити прибутки, а не марнуватись.
Це так. Але хай будують житлові комплекси бодай за п’ятсот-тисячу кроків від дніпровських круч і платять належні податки. Вони будуть ніяк не менші. І новоселам там житиметься ніяк не гірше.
А ці місцини мають залишатися заповідною історичною і природною територією. Щоб і міським владцям, і власникам «Надії», і нам, простим людям, було куди повести на прогулянку дітей і внуків або й гостей з інших країв та розказати їм прямо на місці про давню козацьку славу наших пращурів, показати прямо на ландшафті, де стояли замки, храми, де пролягали рови, височіли вали й частоколи. Зрештою, буду де хоч подихати свіжим повітрям та помилуватися далеччю Дніпра.
Таку змогу ми, громада «вільного козацького міста», здобудемо лише за умови, якщо не дозволимо «Надії» і владі перетворити цю благодатну місцину на галасливий, загазований, пообгороджуваний парканами, обставлений автівками велелюдний житловий комплекс.
Окремо хочу звернутися до наших депутатів. Чесно кажучи, мене здивувала ваша позиція. Недавно, під час виборів, усі ви дружно заявляли про обстоювання інтересів містян, боротьбу з корупцією, про опіку культурною сферою, благоустроєм міста, красувалися на біґбордах у вишиванках, виголошували патріотичні гасла. І що тепер? Ви ж освічені, свідомі люди, добре розумієте, що відбувається. І, за винятком 3-4-х відважних, потураєте сваволі. На виборах ми вам довірили владу. Вона зараз у ваших руках. Доки ще не пізно, скористайтеся нею мудро й мужньо. Щоб зберегти обличчя Черкас і свої власні теж.
Автор – Василь Пахаренко, письменник, доктор наук
Яркий пример- Кропивницкий(Кировоград). Сохранены все старые здания в центре. Их реконструировали с полным сохранением исторического облика
Любители трущоб и клоповников.
Чия б то співала
Да…человек так слаб. Депутатам предложили вознаграждение. Вот и согласование получили. Но посмотрите на другое. НАДИЯ не построила ничего что сохранилось для удовольствия обзора. Безликие, дешмановские дома, где прибыль прежде всего. И что они там построят? Такое самое. То, на что даже смотреть не хочется.
Пане Василю, дякую за Вашу публікацію. Мудро красномовно, переконливо. Хотілося б, щоб і влада, депутати та бізнес прочитали ці прості, але водночас мудрі слова. І зробили відповідні висновки.