Зараз мій день розпочинається так: відкривши очі, я обіймаю чоловіка і радію тому, що жива, ціла, в цілому будинку і поруч – кохана людина. Значить нам подаровано ще один день. Тепер ціную такі речі в тисячу разів більше, ніж раніше.
Далі я перевіряю новини: як правило, виявляю, що ми проспали одну або дві повітряні тривоги. Сирен в моєму домі не чути. І ми з чоловіком домовились, що не будемо серед ночі бігти у погріб. Зараз важливо спати – тоді вдень ти здатен щось робити і допомагати іншим. Вирішили, що ймовірність потрапляння ракети саме в наш будинок – не така вже й висока (хоча поруч з нашим селом – військова частина, тому атака таки можлива). Ну, а як прилетить, то що ж… так тому й бути. Але спимо вдягнуті, у вітальні, а поруч завжди рюкзак з документами. Щоб мати змогу миттєво залишити дім в разі загрозі.
Мені пощастило: дітей я евакуювала наступного ж дня після початку війни. У мене – неймовірні подруги: одні згодилися взяти на себе опіку за двома моїми синами і провезли їх через чотири дні поневірянь (Черкаси – Франик – Львів – Ужгород – Словакія – Варшава) у безпеку. Інші – приютили і попіклувалися про їхнє перебування у Польщі. Тому я маю привілей: знати, що з ними точно все буде добре. Багато хто такої розкоші не має і змушені бігати з дітьми в укриття щоразу, коли оголошують тривогу, не спати ночами і боятися за їхнє життя. Попри це всі ми розуміємо, що Черкаси – дуже тихе і безпечне місце, порівняно з Києвом, Черніговом, Маріуполем або Херсоном та десятками інших українських міст. Всього лише кілька ракет прилетіло до нас, і то жодна не потрапила в ціль – це просто мегалайтовий варіант в цих умовах.
Тож після моніторингу новин я починаю перевіряти, чи все гаразд з моїми близькими, які зараз далеко. Славнозвісне вже “як ти?” відсилаю в кілька месенджерів. Наприклад, сестрі, яка весь цей час в загоні тероборони Києва зі зброєю в руках боронить місто. Те саме місто, яке щодня і щоночі піддається ракетним обстрілам і осаді ДРГ з різних боків. Там же знаходиться мій племінник: йому 18 і він навідріз відмовляється покидати столицю. Кілька разів приходив записуватись в тероборону – не беруть, бережуть малого.
Після того, як переконалася, що всі живі-здорові, снідаємо і їдемо в Черкаси. Якщо раніше це займало 15 хвилин, тепер – 30-40, бо потрібно проїхати через два блокпоста. На кожному – черга машин. Перевіряють документи, бардачок і багажник. Кілька днів тому, ввечері на одному з них ми на власні очі бачили ракету, яка летіла на місто: по темному небу її було яскраво видно. Це – мій перший особистий досвід споглядання війни не через екран.
Ми їдемо Черкасами і хоч тут все ціле, але місто змінилося. На вулицях мало людей, на дорогах мало машин, більшість закладів зачинено. Більшість заправок не працює: бензину нема. На узбіччях я бачу протитанкові “їжаки”, які готові відразу закрити проїзд, якщо з’явиться ворожа бронетехніка. Бачу завалені мішками з піском вікна. Бачу рекламні борди, які тепер містять меседжі для окупантів типу “Черкаси будуть чинити опір”, “Скажи паляниця” або вказують шлях російському кораблю.
День мій наповнений клопотами: організація курсів домедичної допомоги, збір матеріалів для “коктейльної вечірки”, якою ми будемо зустрічати непроханих гостей, віддати речі для потреб інших, обробити запити від військових і цивільних, які потрапляють до мене. Доводиться сконтактовувати багатьох людей, робити закупи, вирішувати логістичні задачі. “Допоможіть вивезти з Києва жінку з двома дітьми!” “Шукаємо флісову тканину на пошиття балаклав!” “Де переночувати у Вінниці?!” “Потрібен бус, щоб перевезти овочі для киян!” “Ось список медикаментів для військових!” Цим наповнений мій фейсбук і моя голова. Нині так само працюють 99 % моїх знайомих, які лишилися в Черкасах. Коли лунає сирена – ми просто спускаємось в укриття і продовжуємо роботу.
Чому я не поїхала? У мене тут надто велика відповідальність: старенькі батьки, дві собаки, і вже чотири кішки. Дві з них я забрала у вагітної подруги, яка поїхала за кермом авто, що вивозило ще собаку та іншу подругу з двома дітьми. Поїхала у невідомість, вже по дорозі шукаючи, де б зупинитись. Ну куди їм в таку дорогу ще й двох кицьок?! Ага, ще в мене є синів папужка, який сьогодні переїхав до батьків. Ну що з цим усім робити? Не можна покинути. А ще є ненависть: до запаморочення хочеться прискорити кінець руськаго міра. І я вирішила, що доки буде надія, що окупації не станеться – буду тут, піклуватимусь про всіх них, допомагатиму армії та цивільним.
Додому потрібно дістатися до темна, бо по темному – надто страшно. Зараз вимикають всі ліхтарі заради світломаскування. І одного разу в темряві я впала та ледве не зламала ногу. Тож тепер бережуся – до 18 намагаюся бути вже вдома. Але перед від’їздом – щось купити та завезти батькам. В аптеках зараз немає кровоспинних, заспокійливих та сердечних препаратів. В магазинах ще є продукти, розібрали лише певні категорії: крупи, мівіну. Не продають зовсім лише алкоголь. Мій кулінарний гедонізм досяг вершин: не можна позбавляти себе задоволення в такі часи. Тож я купую мандаринки, авокадо (хі-хі, тепер вони всі стиглі), червону рибку, помідорки і гарний сир. Я знаю, що скоро все це закінчиться в магазинах, і можливо доведеться виживати на картоплі й салі. І я це зможу. Але поки є можливість – балую себе. На жаль, домашні запаси вина скінчились, і лише одну пляшечку cava я тримаю для особливого приводу – нашої Перемоги!
Вечір – це безкінечне перечитування новин, розмови з дітьми та романтична вечеря з чоловіком при свічках (знову ж таки – світломаскування). За вечерею теж обговорюємо новини. Не можу дивитись кіно. Не можу читати книжки. Не можу слухати музику. Безкінечно прислуховуюсь: летить літак? Ні, то запрацював холодильник. Мало плачу, і частіше від розчулення, аніж від страху чи печалі. Знаю, що я вже прожила чудове життя і нарешті побачила таку велич України, про яку могла лише мріяти. Не кожному так щастить.
Приблизно так я живу тиждень. За це час вбили багато моїх співгромадян. Я бачила як бомблять Київ, Харків, Херсон, Чернігів. Як стирають з лиця землі цілі міста. Як працюють Байрактари. Як люди зупиняють бронетехніку голими руками. Як народжуються у бомбосховищі діти. Як світ ізолює Росію. Як порохоботи хвалять Зеленського. Як весь світ вбирається в кольори мого прапора. І я досі не вірю, що все це відбувається не в кіно, а зі мною. Що це, кінець часів?
Але дуже хочу перечитати ці строки через багато років. Згадати все, витерти старечу сльозу і підняти келих за всіх нас у вільній, потужній країні, яка стане на чолі всього цивілізованого світу.
