Черкащина: три тижні війни

Фото Ігоря Єфімова

Черкаси – тихий острівець між гарячими фронтовими лініями. На півночі від нас точаться бої за Київ, які часом доходять до Білої Церкви. На сході палає розбомблений, але не скорений Харків, а русня проривається іноді до Полтавської області. На півдні окупантів стримує героїчний Миколаїв. І так виходить, що ми – один з небагатьох обласних центрів, який поки не зазнав руйнувань.

Над нами часто літають крилаті ракети, часом їх збивають, і поки жодна не втрапила в ціль. Раніше я думала, що у цілей на війні буває якась логіка і вважала, що по приватному сектору ніхто стріляти не буде (який в цьому сенс?), але тепер ми вже бачимо, як в моїй країні горять сотні приватних будинків, розбомблених рашистами. Тож знаю, що тут лише сліпий випадок і надія лише на його милість та влучність нашої ПВО.

Для тієї України, що у вогні, ми стараємось бути надійним тилом. Щодня тисячі черкащан працюють над забезпеченням військових і цивільних: шиють одяг, печуть хліб, варять тушонку, закупають амуніцію, вишукують ліки, пакують одяг. І тоннами відправляють все це в гарячі точки, а сміливці-водії везуть: туди – речі, назад – людей.

Для великого потоку біженців, яких щодня вивозять з гарячих точок – і волонтери партизанськими тропами, і влада через “зелені коридори” – Черкащина є транзитною зоною. Перепочивши тут у спеціально обладнаних притулках, люди зазвичай їдуть далі на Захід або за кордон. Однак хтось і лишається, бо та частина України вже настільки густо наповнена переселенцями, що важко вмістити більше. Попит на житло в Черкасах уже сильно перевищує пропозицію і багато недобросовісних людей задерли ціни на оренду недосяжно високо. Водночас сільські громади часом запрошують до себе, надаючи постраждалим житло навіть безкоштовно.

У місті поступово повертається до життя бізнес, і тепер вже можна зустрітися з друзями в кав’ярні, зробити зачіску в перукарні, купити одяг або взуття. Працює і наша “крамничка Агроельфа”: хоча більшість поличок ще пусті, але постачальники потроху відновлюють виробництво. Загалом наші продуктові магазини тепер нагадують мені пізній “совок”: кількість товарів зменшилася в рази, і тепер всі стелажі заставлені однотипними банками. Ніякого особливого вибору тепер немає, але гріх жалітись, бо ми все-таки не голодуємо і для життя цього цілком достатньо.

Сонце вже світить по весняному, інколи ідеш собі сонячним містом, люди навколо так само ідуть, і вуличний музикант так само грає на трубі, як і раніше, що забуваєш на хвилину про війну. Але враз – сирена, і ти маєш іти в укриття. Поблизу мого офісу є бомбосховище, в яке ходимо ми з колежанкою під час денних тривог. Там раніше був спортивний зал, тепер на матах люди розмістили свої речі, принесені з дому – покривала, подушки, ковдри. Сім’ї, які живуть поблизу, просто приходять на свої місця, вкриваються (бо досить прохолодно) і чекають відбою (а це, буває, триває годинами!). Багато людей приходять з домашніми тваринами, тож можна погратися з собачками, аби скоротати час.

Фото Ігоря Єфімова

Наростає втома… Не стільки фізична, скільки втома від невизначеності і неможливості будувати якісь плани далі, ніж на день чи два вперед. Люди стають відчутно дратівливіші, починають сваритися між собою, знову звинувачувати владу або одне одного. Всім бо хочеться завершення війни, але як це зробити? А ще відчувають провину: ми тут живемо спокійно, в той час як там в підвалах без води і їжі, або під бомбами і градами гинуть наші співвітчизники. Тож кожен раз, коли робиш собі добре –  тебе гризе сумління. Я розумію непродуктивність таких відчуттів, тому намагаюся переключитись з вини на вдячність. Вдячність всім тим, завдяки кому я можу насолоджуватись цим відносним спокоєм – ЗСУ, волонтерам, керівникам країни, дипломатам, країнам-партнерам, які допомагають.

Цього тижня я вперше з початку війни як слід розридалася. При чому без особливої причини, просто в якийсь момент стало так гірко і образливо за всю цю несправедливість і цей біль, на який ми не заслужили. За вбитих людей, поламані долі, знищені бізнеси і цілі міста. Це було недовго, вже скоро я знову заспокоїлась, але думаю, що нарешті тріскається той емоційний панцир, яким мене накрило 24 лютого. І я навіть не уявляю, яке море сліз треба пролити, щоб оплакати все те (всіх тих) що (кого) ми втратили. На сьогодні вже мабуть кожне українське місто ховало своїх героїв і кожна людина когось втратила, а за когось переживає. У Маріуполі, Чернігові, Харкові інших замордованих містах, залишаються наші люди, друзі, знайомі від яких немає звісток і це дуже страшно.

А ще я почала відчувати, що шалено скучаю за дітьми: хочеться пообіймати їх, купити щось смачненьке, побути разом. І вони почали телефонувати частіше – теж скучають. Наближається День народження мого старшого сина, і тому я вирішила приїхати до них хоча б на кілька днів, щоб побачитись. І тепер, коли в мене є ціль, мені жити легше. Бо я будуватиму маленькі кроки до неї і це надасть моєму життю хоча б якогось вектору.

Нас планували захопити за три дні, але пройшло вже три тижні. Тижні, які перевернули наш світ, вибили опору з-під ніг, але і показали, чого варті наші цінності. Я завжди казала, що цінність тільки тоді справжня, коли за неї заплатили справжню ціну. І, здається, зараз ми оплачуємо величезний рахунок, нагадуючи світу цінності, про які він забув за час свого ситого і мирного життя.

Також читайте інші блоги Вікторії Феофілової: про другий та про перший тиждень війни.

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.