Два тижні війни

Минув ще один тиждень, а війна не закінчилася і навіть натяку на її кінець немає. Що змінилося?

Виїхало ще більше людей – на вулицях видно переважно чоловіків. Ті, хто сумнівалися, в основному вирішили свої сумніви на користь безпеки: мами з дітьми, люди похилого віку, люди з інвалідністю, яким потрібен повсякчасний доступ до ліків. Разом з колегами по громадському сектору допомагаємо в евакуації таких. Я вважаю це правильним, дивлячись, як страждає зараз населення під постійними обстрілами і бомбардуваннями, без електрики, тепла та їжі в охоплених війною українських містах. Ніхто не може бути певним, що цього не станеться з нами. Тим не менш, багато хто і залишився – навіть сім’ї з малими дітьми. Вірять в наші ЗСУ та попри постійні повітряні тривоги не покидають місто.

А ще багато людей заїхало: щодня сотні біженців з Київщини, Харківщини, Сумщини, Півдня опиняються в Черкасах. Тут для них роблять тимчасові притулки в приватних будівлях, школах, санаторіях, навіть університетах. Навчального процесу нема ніде: там стелять матраци і обладнують сякий-такий побут для тих, кого централізовано вивозять з гарячих точок. Частина з приїжджих – в дуже поганому психологічному стані, адже люди пережили неймовірні страждання… 

Нині. ушколах садять переселенці, а колективи роблять тушонку на війну. Фото Анастасії Чубіної

Чесно кажучи, психологічна допомога потрібна зараз, мабуть, більшості з нас: якщо перший тиждень ми тримались на адреналіні, то тепер поступово стрес бере своє. Починаються емоційні “качелі”: від піднесення і віри у швидку перемогу до відчаю і зневіри, що це коли-небудь закінчиться і нормальне життя відновиться. Люди навколо мене дивуються, де в них береться стільки ненависті, куди поділася гуманність і боязнь крові – всі радіють фоточкам трупів ворогів та бажають лютої смерті не лише безпосередньо військовим, але і всьому населенню росії… Особливо після того, як вчора вони розбомбили пологовий будинок та дитячу лікарню в Маріуполі. Декого переслідують постійні внутрішні діалоги з росіянами, з родичами звідтам, перетворених пропагандою на зомбі. 

Пологовий будинок у Маріуполі

А у мене враження, що організм включив “економ-режим” щодо емоцій. Немає жодної бурхливої реакції – я не ридаю, не проклинаю, не панікую. Ніби емоційний кранік прочинили на мінімум. Я ігнорую будь-які фейсбучні суперечки і срачі, безжально видаляю френдів, які їх затівають. Я взагалі не думаю про росіян, не намагаюся ні стукати до них, ні залякувати, ні зловтішатись. Жодної хвилини свого життя не хочу на це витрачати. Всі ті невеликі сили, які я зараз маю, витрачатиму лише на українців. З ким там розмоляти? Про що? Той, хто має голову і так все розуміє. А інші… Наприклад, моя рідна тітка, родом зі Сміли, що давно живе у Петербурзі, написала вперше на 12-й день війни: “Вітаю всіх жінок нашої родини з 8 березня!”… Бляха, шо тут можна сказать?! Все за нас сказав прикордонник з острова Зміїний.

Для підтримки психічного здоров’я почала дозволяти собі “переви у війні” для справ, звичних для мирного життя: випити капучіно, подивитись кіно, включити фонову музику замість новин, помалювати. Ця година дає відчуття, що все це був страшний сон, а насправді – діти граються у своїх кімнатах і завтра просто на роботу. Страшно виключати кіно, бо знаю, після цього – знову війна…

З хорошого – почав відновлювати свою роботу бізнес: запрацювали окремі кав’ярні та сервіси. Все частіше вголос говорять про те, що потрібно перестати волонтерити та почати заробляти, рятуючи економіку країни. Ми відновили роботу пекарні “Агроельф”. Звісно, дорогий крафтовий товар тепер практично немає кому купляти – все життя звелося до базових потреб. Тому переорієнтувалися на простіший сорт хліба, знизили ціну на 30 %. Для багатьох наш смачний теплий хліб – теж часточка “нормальності” серед всього цього жаху. Також почали випікати хліб для біженців у деякі з притулків – за кошти спонсорів. Будемо намагатися воювати на цьому економічному фронті, вириваючи у війни кошти хоча б на податки, оренду, комунальні платежі, аби підтримати бюджет і одне одного.

Загалом наші витрати скоротилися до мінімума: найпростіша їжа, комунальні та бензин. Паливо дуже важко знайти і коштує воно тепер майже вдвічі дорожче. Але дуже страшно не мати бензину (а отже не бути мобільними) – тому щойно залишається півбака ми знову доливаємо повний. З’явилися у мене й інші фобії, наприклад, не можу приймати ванну – лише швидкий душ. Боюся, що буде авіаналіт, а я – гола)). А найстрашніше, це коли під час повітряної тривоги над будинком пролітає літак, і ти не знаєш, чи він наш, чи ні. Я вже знаю, куди падати і яку позу треба приймати під час авіанальоту, хоча ще не довелося це пережити. Всі ракети, що летять в нашу сторону, поки що збивають наші ЗСУ. І, можливо через це, люди починають недбало ставитись до повітряних тривог: якщо на початку бомбосховища були переповнені, то тепер там щораз менше людей. А під звуки сирени люди продовжують спокійно йти по вулиці, бо і до цього звикаєш.

Тільки волонтери, як мурахи, працюють 24/7, сумлінно тягнучи все корисне через кордон і до місця призначення: від цигарок до броніків, від ліків до генераторів. Неймовірна саморегульована система, і я не впевнена, чи є десь ще їй аналоги по кількості залучених людей. В моєму телефоні з’явилося купа нових контактів та волонтерських чатиків, в яких можна дістати хоч ріг єдинорога, і замовити доставку з Марсу. Все це мені нагадує імунну систему єдиного великого організму: військові, поліція, волонтери, влада виконують свої функції як лейкоцити, лімфоцити та фагоцити під час потрапляння загрози в організм. Одні – б’ють ворога, інші – відновлюють пошкоджене, треті – забезпечують захист. Ми тримаємось разом на всіх фронтах – військовому, медичному, інформаційному, економічному. Тримаємось вже два тижні.

Інші матеріали автора:

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.