Фото з фейсбука
Останнім часом я багато говорю про смерть. Тобто про загинути на війні. Тобто про таку можливість. Ймовірність. Готовність, зрештою. Це прийняття – заспокоює. Більше того – робить тебе сміливішим, сильнішим, врівноваженим. Не всі до цього готові. Не всім це потрібно. І не кожен то мусить.
Але це дає свободу. Прийняв – заспокоївся. Проговорив це в своїй голові, домовився зі своїми страхами – вільний. Сильний і врівноважений.
Спочатку була перша ніч війни. Я прийняв можливість загинути, як ймовірність. Потім багато про це думав, але якось відганяв ці думки. Але я щодня заходив на сторінку Саші Махова. Я знав, де він є. І радів, коли бачив якийсь його пост. Полегшено зітхав. Я орієнтувався на його життя.
А потім все обірвалося. І я остаточно прийняв смерть на цій війні як майже невідворотну. Ок, значить так буде. Або не буде. А якщо буде – в цьому немає нічого страшного. В цьому навіть є щось симпатичне. Як би дивно це не звучало.
Глобально мені вже давно не страшно. І сприймається це як питання часу. І як питання совісті почасти.
Цієї війни на всіх вистачить. А відступати я не годен. Значить буде так.
Ніхто з моїх знайомих (коханих, рідних, товаришів по зброї) майже ніколи не торкається цієї теми. Тотемної, страшної. Аби відвернути. Не зурочити. А я говорю. І всі такі: ти не помреш.
Ок. Не помру. Хай буде так. Або не так.
Але я нарешті відчув себе вільним. І сильним. І врівноваженим.
Допис українського письменника Артема Чеха, родом із Черкас, у фейсбуці.
