“То в чому ж тебе притісняють?” – це найбільш популярне питання після виходу першого блогу про гендер. Хоча там мова йшла не про утиски, а якраз про рівність, але однак люди звикли до того, що як хтось пише про такі речі, обов’язково незадоволений життям. Бо не може жінка, в якої в житті все ок, задумуватися про такі речі як гендер чи фемінізм. От думати про несправедливість щодо безпритульних тварин чи хворих дітей – може, а вотетавотвсьо – від лукавого. Тож присвячую другий блог саме питанню нерівності. Хочу довести, що гендерна дискримінація – не вигадки феміністок, вона реально існує в Україні.
У сучасному світі жінок викрадають женихи, віддають за борги батьки, не допускають до освіти чи роботи чоловіки, не враховують свідчення в суді, каструють задля того, щоб не отримували сексуальне задоволення. Все це відбувається в наш час, але в різних країнах. Звісно, порівняно з такими звірствами жінки в Україні набагато більш рівні та захищені. В наших законах немає прямих заборон жінкам брати участь у жодних сферах життя, хіба що деякі професії і досі залишаються закритими для нас. Тож говорячи про Україну скоріше варто звертати увагу на рівність МОЖЛИВОСТЕЙ свої права реалізувати. Бо зовсім не обов’язково прямо заборонити вхід в приміщення – достатньо не побудувати сходи, а двері зробити надто високо, і кількість «відвідувачів» зменшиться в рази.
ЕКОНОМІЧНА НЕРІВНІСТЬ
За статистикою жінки в Україні заробляють в середньому на 28% менше, ніж чоловіки. Найголовніша причина – жінки, як правило, працюють на нижчих і менш оплачуваних посадах. І скільки б ми не раділи «лав сторі» успішних бізнес-вумен, жінок серед ФОПів майже половина, тоді як у ТОП-менеджменті великого бізнесу – одиниці. Так само і в державній сфері: у нас багато директорок шкіл, але керівниць вишів майже немає.
Виною всьому – гендерні стереотипи. Так, наприклад, вважається що саме жінка має вести домашнє господарство і доглядати за дітьми, тобто покласти на це величезний шмат часу і зусиль. Відповідно, цього часу і зусиль жінка не додає кар’єрі, влаштовується на нижче оплачувані посади, але з більш гнучким графіком. І навіть якщо ви не збираєтеся варити борщі і міняти підгузки, від вас цього все одно очікуватимуть, а тому віддадуть перевагу чоловіку, який не піде в декрет і зможе вкалувати понаднормово.
А ще виявляється, що самі жінки під час пошуку роботи запитують суму потенційної зарплатні в середньому нижчу за чоловіків, а часто навіть нижчу за ту, що готові платити роботодавці. От і виходить, що на аналогічних посадах жінки заробляють менше. Та й загалом рівень занятості жінок на 10% нижчий за чоловіків. Тож коли неоплачувана домашня робота безроздільно лежить на плечах жінок, внутрішні бар’єри не дозволяють заробляти більше за свого чоловіка (прівєт, Гоша, он же Гога!), ефект «скляної стелі» не дає підійматися по кар’єрних сходах – все це призводить до економічної нерівності.
Прямо скажемо: у жінок менше грошей, ніж у чоловіків. А більшість можливостей в цьому житті пов’язані з можливостями фінансовими, тому саме це ІМХО стає підґрунтям до інших форм дискримінації.
ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО
Страшна проблема, яка має яскраво виражене жіноче обличчя: 90% жертв домашнього насильства – це саме жінки. Не буду лякати вас страшними цифрами, але навіть офіційно зареєстрованих випадків в Україні – сотні тисяч. А це – крапля в морі, оскільки багато сімей ці проблеми замовчують до останнього.
Я скажу про економічну складову: внаслідок цієї проблеми Україна щороку втрачає 208 млн доларів на рік. Чому і як це обраховується можна докладніше почитати тут.
Однак в цілому, сподіваюся, ви погодитесь, що не можна ігнорувати проблему, яка статистично виглядає так: досить часто чоловіки в родинах насилують жінок. Під насильством я маю на увазі не лише сексуальне, але і фізичне, і психологічне. “Як добра жінка, то треба бити, щоб це не добавила, а як збавлена – аби це поправила” така існує приказка. А ше є банальне «б’є – значить любить» й багато іншого народного фольклору, який закріплює насильство між чоловіком і дружиною як норму. Або покладає на саму жінку провину за поведінку чоловіка.
Показово, що згідно з опитуваннями, 32% жінок не вважають приниження насильством, а 44% не вважають таким примушування до сексуального акту. Тож найбільша проблема домашнього насильства в тому, що воно толерується суспільством і роками замовчується самими жінками. Причини зокрема й економічні: жінка, яка не має хорошої роботи і житла, часто навантажена відповідальністю за дітей і через це продовжує жити з насильником. Економічна залежність призводить до неможливості розірвати стосунки.
ПОЛІТИЧНА НЕРІВНІСТЬ
Жінки в Україні – дуже освічені, бо вищу освіту отримують навіть частіше за чоловіків. Однак в політиці вони представлені в рази менше. Точніше навіть не цілком в політиці, а у верхніх, найбільш впливових щаблях, бо на рівні сільських рад, наприклад, їхнє представлення цілком паритетне.
Причини ті самі: гендерні стереотипи та економічна нерівність. З останнім все зрозуміло: велика політика – це великі гроші. Тут однаково нерівними будуть всі «бідні» незалежно від статі. Чоловіки з великого бізнесу вкладають грубі гроші, щоб отримати контроль над ще грубішими. І це жорстка боротьба, в якій просто не виживе той, хто таких ресурсів немає. Тож поки політика буде корумпованою – жінкам там не знайдеться місця
Щодо стереотипів, то тут можна говорити про внутрішні бар’єри (політика – нежіноча справа) та зовнішні. Політикинь в Україні все ще сприймають через призму недовіри, завжди більше цікавлячись чи є в неї родина, чи стоїть за нею успішний чоловік, та як вона вдягається, ніж її професійними якостями.
Так, приклади жінок на високих посадах у нас є, але це скоріше виключення, ніж правило. І не завжди, ох не завжди, ці виключення говорять на користь жінок. Бо «прориваються» через ці внутрішні та зовнішні бар`єри часто не найкращі з точки зору моральних якостей люди.
ДИСКРИМІНАЦІЯ ЧОЛОВІКІВ
Було би порушенням принципу рівності, якби я написала лише про нерівні можливості жінок. Бо ця палиця має два кінці, і так само боляче нею отримують чоловіки. Чоловіки в Україні живуть в середньому на 10 років менше (до 67 років), а на пенсію йдуть на 5 років пізніше за жінок. Це означає, що пожити на пенсії їм вдається лише кілька років.
Інший приклади нерівності чоловіків – найчастіше вони програють суди за опіку над дітьми. З батьком дитя залишають лише у випадку явної антисоціальної поведінки матері (наприклад, алкоголізму). Чоловіків часто не пускають для перебування з дитиною в лікарню, бо існують тільки палати «матері та дитини».
Причини все ті самі: стереотипні уявлення, що діти – цілком жіноча парафія, а чоловіки мають вкалувати до останнього подиху. Більше того, для чоловіків існує жорстке «табу» жалітися на насильство, тому тема насильства над чоловіками ще більш замовчувана.
Ну і найяскравіша нерівність – це обов’язкова строкова служба. В українській армії перебуває близько 22% жінок (до речі, їх лише минулого року урівняли в правах), але вони йдуть туди лише за власним бажанням. Чоловікам права обрати не дано – вони або мають відслужити, або – стати порушниками закону. Практика показує, що чоловікам це не до вподоби: саме тому щороку під час призову стільки хлопців правдами і неправдами намагаються «відкосити». Звісно, можна обурюватися цьому факту, але правда така, що чоловіки різні: хтось іде добровольцем на передову, а хтось готовий ховатися в льоху, аби тільки не йти у військо.
Звісно, контрактна армія і обов’язкова загальновійськова підготовка цивільного населення (як чоловіків, так і жінок) могли б вирішити цю проблему. Але поки що маємо лише політичні обіцянки на бордах.
Всі ці речі, насправді, відомі. Подібною статистикою і аналітикою аж кишить інтернет. Але кожного разу говорячі про них натикаюся на «залізобетонні» аргументи, які йдуть, як правило, від самих жінок: а МЕНЕ ніхто не дискримінує.
Тут маю дві відповіді: по-перше, особистий досвід однієї людини аж ніяк не може спростовувати статистичні тенденції. Ви цілком можете бути щасливим виключенням, адже ми ростемо, формуємось і живемо в дуже різних умовах. Хтось народився в люблячій родині, яка підтримувала бажання самореалізації. А комусь з дитинства вбивали (може і в прямому сенсі слова) в голову, що «місце жінки – на кухні» або що найголовніше – знайти правильного чоловіка і догодити йому. Є ті, кому вистачило здібностей, сил і підтримки оточуючих, щоб залізти на вершину, і звідти повчально говорити всім, хто внизу «я змогла, а значить кожна зможе». Але ні, не кожен і не кожна здатні долати труднощі, руйнувати стереотипи, доводити постійно своє право на самовизначення.
А по-друге, найімовірніше, ви стикалися в житті з дискримінацією, просто не ідентифікували її як таку. Гендерні стереотипи так міцно сидять в нас, що ми часто просто не помічаємо їх, раціоналізуємо аргументами, пояснюємо традиціями, і навіть власним вибором. «Він не домагався, просто хотів познайомитись», «я просто не надто здібна, тому не можу знайти роботу», «я ж сама прийшла на це побачення, значить дала йому привід» тощо. І лише якщо подивитись на ситуацію здалеку, статистично, порівнюючи з іншими країнами, тоді зрозуміло, що гендерні можливості не рівні.
І останнє: в країні, де марш жінок за свої права мусять охороняти від нападів кордони поліції ми не можемо говорити про рівні можливості. Дівчата, яких словесно ображають, обливають фарбою, б’ють за прояв власної позиції і є першими жертвами дискримінації (саме гендерної, не статевої, бо агресію проявляють часто жінки до жінок). І я далека від того, щоб звинувачувати у такому стані речей виключно чоловіків. Тож наступного разу напишу, чому жінки стають коліщатками механізму, який утримує існуючий порядок і опирається змінам.
