Каріна Білик – одна з тих, хто рятував життя захисників у зоні ООС і під час повномасштабного вторгнення росії. За врятовані життя її відзначив президент України. Каріна працювала бойовою медикинею, і ця робота залишається її улюбленою. Саме вона допомогла пережити загибель чоловіка на війні. А ще Каріна – мама трьох діток, яким зараз віддає весь свій час.
У цьому матеріалі “18000” розповідає про життя переселенки з Бахмута, про бойову медикиню, багатодітну маму, про дружину, яка втратила на війні чоловіка, але насамперед – це історія жінки, українки. З реального часу.
“Ти маєш вивернутися назовні, але зробити так, щоб людина вижила”
Каріна Білик родом із Бахмута. Після школи вона навчалася на медсестру, тому підписуючи контракт зі Збройними силами в 2018-му, вже мала медичну освіту. Тато Каріни військовий, їй подобалася військова форма, тому часто уявляла себе в ній. До того, що довелося побачити на передовій, ніколи не готувалася. Проте завжди знала, що потрібна там, де війна, а не в цивільній лікарні.
– Мені завжди хотілося стати військовою. Я така патріотична. Розуміла, що в цивільних лікарнях достатньо медиків, а у війську їх було мало. Тому вирішили з чоловіком, що вступаємо до ЗСУ, – пояснює жінка. – Коли я приїхала в “учебку”, мене взяли як медикиню, бо мала освіту. Тоді брали тільки так. Але я не розглядала інші зайнятості в армії, бо медсестринство – моя професія. Потім ще три місяці були навчання. Пройшла курс із тактичної медицини і тільки тоді змогла служити.
До війська подружжя Білик хотіло долучитися разом, от тільки Андрію відмовили у підписанні контракту. Каріна ж потрапила в бригаду, що базувалася на Донеччині. Тобто і виїзди, і ротації тривали в зоні бойових дій. Працювала на першій і другій лініях.
– Під час ООС були втрати, але здебільшого через необережність. У секторі теж були загибелі. Але це не ті бойові дії, які тривають зараз, під час повномасштабного вторгнення, – каже старша бойова медикиня. – Служила в піхоті, артилерії. Виїзди були на десять днів, а потім двадцять днів відпочинку. Ми жили в бліндажі з мишами, які нікуди не зникали. Грілися буржуйками. Важке там життя.
Водночас на полі бою всі були один за одного, як одна сім’я. Пані Каріна каже, що особливого ставлення до неї, як до дівчини, не було, навпаки всі були рівними між собою. Вона виїжджала на завдання зі своїми хлопцями, при собі мала рацію. Лише у такий спосіб її могли викликати на допомогу. На фронті бувають не лише бойові травми, а й інсульти, від яких також треба рятувати.
– Чого завжди боялася – це втратити тих, із ким ти вранці п’єш каву, а через годину-дві цієї людини може не стати. Це справді страшно. Розуміти те, що звідси вийдуть не всі. Було постійне відчуття страху за іншого. Мені не страшно за себе, страшно бачити, як хтось помирає. Ти маєш вивернутися назовні, але зробити так, щоб людина вижила. Це мій обов’язок. Не розумію, як медики можуть на фронті чогось боятися. Таким там немає місця, можна тільки нашкодити іншим, – каже Каріна Білик. – Найважчий період був, коли загинула подруга, теж медикиня, з 93-ої бригади. Всі вже зрозуміли, що в нас реальна війна, реально гинуть люди.
“Бахмут – місто троянд і абрикос”
Водночас у Бахмуті війни до 2022 року майже не відчували. Квітуче місто Донбасу було рідним і для Каріни, і для Андрія. Вони тут познайомилися, тут народилися їхні діти.
– Ми зустрілися в 2012 році на хрестинах у моєї куми. Одразу мали впевненість, що одружимося, відчували іскру між собою. Чоловіком і дружиною стали за два роки, – розповідає Каріна Білик.
Подружжя жило в приватному будинку, неподалік – улюблені сквери воїнам інтернаціоналістам і визволителям Донбасу.
– Бахмут – місто троянд і абрикос. Окрім алеї троянд, було багато висаджено квітів. Бахмут квітнув і процвітав. Пам’ятаю його яскравим. Так, прифронтове місто на Донеччині було красивим. Я вже відвідала різні міста, але жодне з них не було наскільки доглянутим, як Бахмут, – пригадує донеччанка. – Я народжувала трьох дітей в одному пологовому, в тій самій палаті. Приємні згадки, як гуляла з дитячим візочком у скверах під мирним небом. Ніхто не думав, що нам доведеться залишати місто.
Фото: bahmut.in.ua/Іван Сидоров
У 2014-му війна налякала, але не вигнала сім’ю з рідного міста. Бахмут був окупований росіянами з квітня до липня.
– У місті був хаос, жах. ДНРівці виносили ювелірні магазини, аптеки. Наш будинок біля військової частини, тому кожна ніч була “веселою”. Біля будинку з танків стріляли. Микиті, середньому сину, був тільки місяць. Ми весь час спускалися в підвал, але досить швидко все припинилося. Місто звільнили і місцеві були цьому раді, – зізнається жінка. – Після знову все процвітало: пошкоджені будинки відновили, в місті не залишилося сліду війни. Хоча вибухи були кілометрів за тридцять.
“Зі слізьми залишила свій дім”
Родина виїжджала з Бахмута в квітні 2022 року. Перші прильоти були по військових частинах. Пані Каріна каже, що всі злякалися, особливо найменша донька – Емілія, їй ще не було року. Однак рішення про виїзд відкладали певний час.
– Усе ж, був приліт – ми заспокоїлися, що живі. Переконували себе, якщо щось жахливе станеться, тоді поїдемо. Пізніше був другий приліт в інший район. Наступний влучив у четвертий будинок від нас. Снаряд не розірвався, він пройшов крізь стіни, але це був знак, що наш район не залишать у спокої, – пригадує донеччанка.
Каріна з дітьми та її батьками виїжджали одним автомобілем. Речі були складені, дочекавшись завершення комендантської години о шостій ранку, вони вирушили на Волинь до родичів.
– Я їхала максимум на місяць. Думала, як у 2014-му або трішки довше, що місяць і все мине. З собою взяла документи і речі здебільшого для дітей: візочок, харчування у дорогу, одяг, білизну. Техніку жодну не брали, була надія, що повернемося і буде все, як раніше, – каже Каріна Білик.
Андрій залишався вдома. Він вирішив убезпечити родину, а сам – піти добровольцем у Збройні сили.
– Я дуже плакала. Не знала, чи ми побачимося, бо він пішов служити. Було двояке відчуття: хотілося повернутися, але розуміла, що це війна. Зі слізьми залишила свій дім, – згадує Каріна Білик. Більше вона в Бахмут не поверталася.
Дорога була нелегкою. Українці, рятуючись від війни, завантажували траси автомобілями. Із ночівлею у Вінниці родина дісталася Волинської області. На той момент західні регіони були переповнені. Проте переселенців прийняли гарно. Каріна каже, що навіть ціни не підвищували, як це робили в деяких інших областях.
Також читайте: Хто живе у притулку “Хвіст”: як зоозахисниця з Маріуполя рятує тварин у Смілі.
Бойовий медик Андрій Білик
Андрій за освітою монтажник атомних електростанцій, але до повномасштабного вторгнення працював монтувальником на залізниці. Він навчався новій професії: завершив курси і технікум, отримав підвищення. Служити пішов бойовим медиком у розвідувальний взвод.
– Коли почалося вторгнення, медиками багато ставали ті, хто проходив курси з тактичної медицини. Андрій завершив місячний курс підготовки на Тернопільщині і все, – розповідає дружина захисника.
Із побратимами Андрій тримав напрямки звільнення Херсонщини, вони дійшли до лівого берега Дніпра. Потім захищав Бахмутський напрямок. Він навіть навідувався додому, допоки пряме влучання не зруйнувало будинок.
– Ми спілкувалися. Він писав, що живий. Писав: “Не плач, не хвилюйся, все добре, я живий”. Запитував, як діти. Коли вони були на Херсонщині, то міг по чотири дні не виходити на зв’язок, далеко був старлінк. Коли була можливість, то відправляв голосові повідомлення, – пригадує пані Каріна.
Після вдало виконаних бойових завдань військовим давали чотири-п’ять днів відпустки. Тоді Андрій приїжджав до сім’ї на Черкащину. Сюди Каріна з дітьми переїхала через кілька місяців життя на Волині. Білики планували своє життя в селі Золотоніського району. Взяли на виплат будинок і робили ремонт. Це був кінець серпня 2022 року.
– Чоловік хотів власний великий будинок. Це була його мрія. Щоб діти мали по власній кімнаті, щоб усі були забезпечені. Андрій закохався в ці краї. Йому подобалися ліси й річки. Тому ми ухвалили рішення викупити будинок і залишитися в Шабельниках, – розповідає Каріна Білик. – Коли ми обирали житло, нам сказали, що тут є школа, дитсадок. Але коли переїхали, з’ясувалося, що до школи потрібно їхати автобусом, з дитсадком взагалі проблема. Окрім магазинів, тут нічого немає, але ми змирилися. Будинок потребував вкладень, але чисте повітря і природа переважили.
Загибель чоловіка і повернення на фронт
Андрій загинув в лютому 2023 року в районі Васюківки на Донеччині. Його останній день мав бути останнім перед відпусткою. Воїна поховали в Шабельниках на Золотоніщині.
– Коли мені зателефонували, старший син Єгор все зрозумів за моєю реакцією. Ті емоції не приховаєш. Дитина знала, що тато воює, що поряд з ним щодня хтось гине. З середнім Микитою говорили обережно, але він бачив мої сльози, хоч і ховалася, все розумів, – пояснює пані Каріна. – Тато був у відкритій труні, діти його бачили. Якби приховали це, був би більший стрес. Молодша цього не зрозуміла, хоча отримала психічну травму.
Наступні сорок днів для Каріни були надважкими настільки, що вона вирішила повернутися на війну.
– Якби не діти, напевно, не вижила б просто. Гралася з ними, вони давали моральні сили. Розуміла, що окрім мене, вони тепер нікому не потрібні. Тоді пішов сезон городу. Хоча раніше жили в приватному будинку, плантацій не саджали. Тепер садила картоплю, – каже пані Каріна. – Як минуло сорок днів після похорону, я подумки поверталася в роботу. Думала, що на фронті від мене був би певний сенс, що я зможу щось зробити.
Скоротивши декретну відпустку, медикиня повернулася на передову в квітні 2023 року. Служила в артилерійській бригаді на рідній землі, в Бахмутському районі, – це Сіверський напрямок.
– Багато жінок пішли на фронт після загибелі чоловіків і хлопців, це допомогло й мені пережити втрату Андрія. Я винила себе, що відпустила, не втримала його, не була поряд… Зрештою, головне – це терпіння, власна сила і віра в те, що ти робиш, – певна Каріна Білик. – Відколи я була на війні, в чоловіків змінилися очі. Раніше вони були життєрадісні, а тепер погляд був сумний. Багато тих, із ким я служила, вже не було в живих.
Бойова медикиня, як і раніше, разом із підрозділом виїжджала на поле бою. Тепер у поранених переважали уламкові поранення. Каріна несла службу до осені, допоки не почула прохання сина про звільнення:
– Єгор дізнався, що я можу звільнитися, що мене там не триматимуть. Син змусив піти з війська, він мені говорив: “Я тата втратив, не хочу втратити й тебе. Не хочу переживати це знову”. Попросив бути вдома з сім’єю. Казав, що все, що ми могли віддати – віддали, а тато – найцінніше.
“Ми заслуговуємо нормального життя в своїй країні під рідним жовто-блакитним”
Щоб відігнати депресію, Каріна з молодшими дітьми їде в Житомир. Тут базується бригада Андрія, залишаються його побратими. Жінка називає їх “гарними хлопцями” і продовжує підтримувати з ними зв’язок.
– Ми переїхали в листопаді минулого року. Мені потрібно було щось змінити. Вже почувалася не так погано, як раніше, обходилася без допомоги психолога, але обстановка тиснула, – пригадує Каріна Білик.
Крім того, в місті є низка шкіл і дитсадків, більш доступна медицина. Наразі жінка намагається з лікарями покращити стан наймолодшої Емілії. Дівчинка майже перестала говорити.
– Раніше ми зверталися до лікарів, але вони не ставили діагнозів. У Житомирі з’ясували, що в дитини посттравматичний синдром. На це вплинули вибухи в Бахмуті і загибель батька, – пояснює жінка. – Вона досі, коли бачить військового світленького з бородою, думає, що то тато. Біжить до нього і кличе. Їй не вистачає Андрія. Перед тим, як засинати, вона обіймає фотографію тата, лише потім лягає спати.
У Шабельниках нині живуть батьки і старший син Каріни. Єгора, як і батька, підкорила природа Черкащини, тому він залишився вдома. Мріє потрапити в тутешній футбольний клуб. Пані Каріна планує повернутися додому тоді, коли буде помітний прогрес у лікуванні Емілії.
– Наразі займаюся донькою. Життя для себе я не особливо бачу, живу для дітей. Починається період важких дат для мене, тому буду виходити на прогулянки. Намагаюся брати себе в руки, замість того, щоб плакати, дивлюся на світ навколо, набираюся сил і йду далі, – каже донеччанка.
Свідомі українці вірять, що далі в нас – тільки перемога. Та, здається, запитання про переможний день застало пані Каріну зненацька:
– День перемоги… Я, напевно, поїхала б на могилу до чоловіка і сказала, що ми нарешті це зробили, що не дарма віддали стільки життів, що всі ми заслуговуємо нормального життя в своїй країні під рідним жовто-блакитним. Провела б цей день із сім’єю – це найголовніше.
Бойову медикиню Каріну Білик нагороджено медаллю “За врятоване життя”. Військовослужбовиця про це не здогадувалася, до останнього думала, що їде за нагородою для чоловіка. Його відзначали не раз:
– Це була справжня несподіванка. Я досі не знаю, за що вона: загалом за службу чи конкретний випадок. Про медаль ніколи не думала, просто не за ними йшла. Медалі й ордени не повернуть людину до життя, тільки твої дії.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
Також читайте: Неля Раіна: “Дійшло до того, що в Канаді про наші книжки чули, а в моїй рідній Золотоноші – ні”.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами