Напевно, ви читали не одну історію успіху українця, чули чимало героїчних історій. І це не дивно, бо ми є опорою один для одного й мотиваторами рухатись далі. Йому ж 17-річному випало випробування на початку 2021 року. Рік минув у лікарняних палатах. На рідну, але вже окуповану Херсонщину, хлопець повернувся після довгого лікування.
Розповідаємо вам історію Стефана, який успішно переніс трансплантацію кісткового мозку, поборов лейкемію, виїхав із окупації й розпочав нове життя на Черкащині.
Стефан родом із села, що розкинулось за тридцять кілометрів від Херсону. Як він сам зазначає, там, де розташований один із найбільших ринків регіону. Юнак має велику господарську родину.
— Нас семеро: батько і мати, дві сестри, брат, я і ще молодший брат. Між нами різниця в 3-6 років. Займаємось сільським господарством. Вирощуємо городину, маємо курей, свиней, — розповідає Стефан.
Після дев’яти років у сільській школі хлопець пішов навчатися в олешківський ліцей на автослюсаря. З тих років доброю згадкою залишись літні дискотеки з друзями. Та, провчивсь пів року в новому закладі, він занедужав.
Усе почалося з болю в спині та високої температури.
— Хвороба проявилася в перший день нового 2021 року. У мене дуже сильно почала боліти спина. Температуру не могли збити. Довелося їхати в лікарню в Олешки. Там припустили, що в крові може не вистачати глюкози, й запідозрили цукровий діабет. Рівень гемоглобіну був критично низький. Температура не знижувалась ще кілька днів, тож я поїхав у Херсон. У дитячій лікарні пробув кілька тижнів. А пізніше опинився в “Охмадиті” в Києві. Туди мене транспортували реанімобілем у супроводі реаніматолога вісім годин по ожеледиці, — пригадує хлопець.
У столиці вже встановили діагноз — лейкемія. Це онкологічне захворювання клітин крові. Хвороба вражає кістковий мозок і може впливати на інші органи. Пізніше парубок дізнався, що онкологію успадкував від матері. В її родині були схожі випадки захворювання.
— Якщо чесно, мені було однаково, намагався на цьому на зациклюватись. Я просто жив, — каже Стефан.
Жити довелося самому в палаті. На вулицю хлопець вийшов після трансплантації, яка відбулася за вісім місяців.
Стефан пригадує звичайну протокольну процедуру: реєстрацію в лікарні, кімнату, що стала домом на понад рік, лікаря, який приходив його оглядати щотижня.
— День за днем я лежав під крапельницями. Періодично приходив лікар, дивився, чи є зміни, зокрема, зовні на тілі, коригував лікування. Що запам’яталось? Те, що я просто лежав. Усе, — без жодних емоцій розповідає Стефан.
Хлопець каже, що по життю — оптиміст, і хвороба в цьому його не змінила. До того ж під час лікування Стефан знайшов собі друга. В нього був схожий діагноз. Пацієнтам не рекомендовано було бачитися через ослаблений імунітет, та вони знайшли вихід — зустрічалися в онлайн грі кожен зі свого телефону. Зв’язок підтримують і нині.
— Хоча більшість часу я перебував у палаті (можна було виходити в коридор), про майбутнє я не думав погано. Було й так, що лікарі кілька разів говорили: “Раптом не вдасться знайти донора, то можеш померти…” Ці фрази я чув після четвертого блоку хімії, коли відчув значне погіршення. Тоді багато людей відгукнулись, щоб здати для мене кров. Але я не думав про погане. Взагалі, — спокійним голосом каже Стефан.
Близько восьми місяців його організм готували до трансплантації кісткового мозку. Пересадка стовбурових клітин крові від донора мала врятувати йому життя.
— Потрібно було очистити організм, випалити все, зокрема, імунітет. Для цього знадобилось п’ять високодозних хіміотерапій. Через два тижні після цього курсу мені зробили трансплантацію, — каже парубок.
Стефан згадує, як опинився в ситуації, коли досі не легалізований в Україні медичний канабіс міг би йому допомогти:
— Медичний канабіс міг би полегшити лікування тисячам українців. Це просто повинні знати всі, оскільки і в Європі, і майже по всій землі медичний канабіс рекомендують, його легалізували, тому що він справді допомагає людям з онкологією, хворобою Паркінсона та Альцгеймера, посттравматичним синдромом тощо.
Саме в той час 17-річного Стефана зацікавила психологія та філософія. Його приваблювало власне вміння контролювати емоції та розуміти інших. Але він хотів навчитись ще краще відчувати людей. Відповіді на свої запитання шукав у книжках. Так у лікарні він познайомився з роботами американця Марка Менсона.
У столиці хлопця підтримувала мати. Своє лікування там Стефан описує уривками. Наприклад, як відбувався пошук донора, підготовка його до трансплантації, він не міг бачити з палати, тож відтворив у розмові те, що чув від рідних.
— Донора вирішили спершу шукати серед членів сім’ї. Проходили обстеження, здавали кров усі в родині. Підійшов мій старший брат. Йому 26, і я навіть трішки на нього схожий. Звісно, брат погодився на трансплантацію, — розповідає хлопчина.
Стефан отримав клітини кісткового мозку від родинного донора. В медицині це називається алотрансплантацією. Попередньо донор мав здати певну кількість крові, в яку додали необхідні препарати. Потім, як пригадує Стефан, цю рідину ввели в його тіло через крапельницю. Таким був процес трансплантації.
— Сама трансплантація для мене відбулася дуже швидко. Після лише відчував ломоту в кістках, навіть зараз взимку відчуваю щось схоже, — каже парубок.
Під постійним наглядом лікарів хлопець був ще з два тижні. Потім розпочалась реабілітація:
— Ми залишились жити в Києві ще на шість-сім місяців. Через кожні два чи три дні я ходив у лікарню на обстеження. У мене брали кров для біохімічного та загального аналізів, перевіряли кількість лейкоцитів, чи є у крові ракові клітини. Також раз на місяць доводилось здавати зразок кісткового мозку.
Коли Стефанові виповнилось 18 років, його відновлення після трансплантації продовжилось у Черкаському клінічному онкологічному центрі. Уночі з 22 на 23 лютого 2022 року він уперше приїхав у Черкаси, щоб здати для аналізу зразки крові та кісткового мозку.
— Пам’ятаю, що тоді мені ще додатково ввели братову кров, – розповідає парубок. — А на наступний день сказали, що почалася повномасштабна війна.
Антонівський міст, що з’єднує Херсон із лівобережжям, був уже перекритий. Тож Стефан не міг дістатися у рідне село. Через це він кілька місяців жив в Кременчуку й Миколаєві, та інколи повертався у черкаську лікарню.
— Настав уже квітень, як я приїхав додому. В окупацію, — каже хлопець.
Молодий організм відновлювався, пігулки, які приймав Стефан під час реабілітації, з часом стали непотрібні. Із Херсонщини він дистанційно спілкувався зі своїм лікарем Богданом Борисовичем.
— Чесно, я просто забував пити пігулки. Чергові аналізи показали, що все в нормі. Я сам відчував, що можу вже не пити препарати. Але, звичайно, списувався зі своїм лікарем, — зазначає Стефан.
Здавав аналізи хлопець у місцевій лікарні. Каже, що на той час там було все без змін, українські лікарі продовжували працювати.
— Так, там було все адекватно. Проте було. Зараз уже над кожним магазином, над лікарнею висить триколор. Російський. Виїжджав з області я вже з допомогою російських волонтерів, — розповідає Стефан.
Родина ж хлопця залишається в окупації.
Щоб потрапити на підконтрольну Україні територію, Стефанові та його бабусі довелося двічі перетинати державний кордон.
— Ми виїхали в Крим. У Сімферополі пробули дві ночі. Потім потягом через Ростов-на-Дону і Бєлґород рухалися до українського кордону. До пункту пропуску довезло таксі. Через певний час ми спокійно перейшли кордон і опинилися на Батьківщині, — каже юнак. — Бабусю я відправив у Львів, у неї там родичі й друзі є. А сам поїхав у Черкаси, мені тут подобається.
За час реабілітації Стефан кілька разів відвідував Черкаси. Каже, що “мельком”, але вже встиг зачаруватися містом.
— Тут гарно. Є ліс. Можна йти по місту й побачити ліс! Тут все по-домашньому якось. Пригадую, в Херсоні йдеш і всюди бачиш сміття, а тут чистенько, — усміхається Стефан.
Тепер раз на пів року парубок має відвідувати лікарню, аби тримати під контролем своє здоров’я. Лікарі попередили, що відновлення після трансплантації може тривати до п’яти років. Хоча Стефан каже, що його організм майже відновився, тож обмежень у повсякденному житті не має. Він готується вступати на перший курс до Черкаського національного університету. Зізнається, раніше не був такий охочий до навчання, як зараз.
— Хотів навчатися на психолога, але так склалося, що не вистачило бюджетного місця, тож я обрав хімію. Тут є низка напрямів, завдяки яким можна здобути освіту в сфері медицини й далі працювати за фахом. Тож спочатку чотири роки буду вчитися на хіміка, а потім, якщо у мене залишиться бажання, то ще півтора — на психолога, — планує хлопець і додає, що стати психологом — це не мрія, а цілком реальна ціль.
Своє подальше життя Стефан планує у Черкасах. Із рідними, які зараз за 500 кілометрів, його з’єднує мобільний зв’язок.
— Як тільки сюди приїхав, то було незвично. І російські люди сильно відрізняються від українських. Наші нації дуже різняться. У нас люди більш щирі й добрі, — каже юнак. — Я не знаю, чи сім’я переїде сюди. Про це ми не говоримо, хоча щодня зідзвонюємось. Після нашої перемоги думаю бути тут, у Черкасах, а додому їздитиму. Скоро.
***
За інформацією Національного канцер-реєстру України, у 2021 році лейкемію підтвердили в 2654 українців, серед них 1246 дітей. Від цієї хвороби того ж року померло 1105 осіб, зокрема 513 дітей.
Водночас лише у відділенні трансплантації кісткового мозку та інтенсивної мегадозової хіміотерапії та імунотерапії “Охматдиту” у Києві здійснили 53 трансплантації кісткового мозку.
Нині в реєстрі донорів кісткового мозку в Україні до 10 тисяч осіб. Будь-яка здорова людина віком від 18 до 35 років може зареєструватись потенційним донором кісткового мозку та врятувати життя іншої людини. Дати згоду на донорство можна ТУТ.
Також читайте: “Нехай він залишиться в моїй пам’яті”, – маріупольська акторка про зруйнований театр і роботу в Черкасах.
Подобаються наші матеріали? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами