Шанс на порятунок. Як у Черкасах допомагають постраждалим від насильства жінкам під час війни?

Ось уже п’ять років у Черкасах працює кризовий центр. У ньому можуть знайти прихисток жінки, що постраждали від домашнього або гендерно зумовленого насильства. 

Заклад розпочав свою роботу у 2015 році у “денному” форматі. Згодом, усвідомивши глибину проблеми, його перетворили у прихисток. Із 2019 року кризовий центр приймає жінок цілодобово.

Як змінилося ставлення до насильства у суспільстві за цей час та як вплинула війна на роботу кризового центру – кореспондентка “18000” розпитала у  директорки БО “100 % Життя. Черкаси” Марини Стадник.

– Як змінилася допомога жінкам у кризовому центрі з 2015 року і по сьогодні? 

– Кризовий центр з’явився, коли ще навіть не піднімали питання допомоги жінкам, що постраждали від домашнього насильства. Усе почалося з того, що спочатку це було щось подібне до денного центру, куди може прийти жінка поспілкуватися. Надалі ми зрозуміли, що є потреба у створенні постійного місця перебування, де можна попрацювати з жінкою. Все це почалося у 2015 році як ініціативна група. 

Спочатку це була одна кімната, далі ми розширювалися. За кількістю звернень зрозуміли, що з цією проблемою потрібно працювати комплексно. Недостатньо груп самодопомоги, треба залучати інших фахівців.

У 2019 році в нас з’явилося окреме приміщення. Це п’ять кімнат, де ми одночасно можемо приймати до 15 жінок, зокрема з дітьми. Для дітей облаштовані окремі ліжка. Ось уже кілька років забезпечуємо дітей умовами для можливості дистанційної освіти, зокрема, столами.

У центрі проживають жінки з усієї Черкаської області, для них всі послуги безкоштовні. На сьогодні наш центр фінансує Черкаська міська рада завдяки міській цільовій програмі “Турбота”. Для покриття супутніх витрат на допомогу жінкам ми залучаємо додаткові ресурси: як від бізнесу, так і грантові.

– Хто може звернутися в центр?

– Постраждалі від домашнього насильства, жінки, які опинилися у ситуації гендерно зумовленого насильства. Також в організації є напрям допомоги жінкам і чоловікам, які постраждали від експлуатації чи торгівлі людьми.

Дуже важливий нюанс – залежність. Якщо в жінки є сформована алкогольна чи наркотична залежність, насамперед ми акцентуємо увагу на позбавленні від неї. Такій жінці не буде відмовлено в допомозі. Але спочатку – позбавлення від залежності, а далі – супровід її як постраждалої від насильства, надання допомоги, зокрема у соціалізації, влаштуванні дітей тощо.

– Як жінки потрапляють у кризовий центр? 

– Є кілька шляхів. Це може бути направлення центру соціальних служб на рівні громади. Практично всі мають контакти нашого центру і можуть переадресовувати таких жінок у разі потреби. 

Жінку може привезти до нас поліція, як найчастіше і відбувається. Але тут один із важливих моментів – фізичний стан. Якщо постраждала має сильні фізичні травми, потрібен огляд медиків, щоб ми розуміли, що загрози життю жінки немає. У центрі немає медичних працівників. 

Також жінка може звернутися до нас самостійно. Вже близько двох років працює гаряча лінія +38 093 081 43 10, куди можна звернутися, отримати консультацію телефоном. Ми також можемо приїхати і забрати жінку за її проханням самі. Адже розуміємо, що не завжди жінка має ресурси, щоб дістатися до нас.

На жаль, у суспільстві досі лишається стигматизація жінок, що постраждали від насильства. Як показує практика, вона достатньо висока. Також є момент неосвіченості. Більшість залишається не поінформованою, що можна звернутися і отримати допомогу. 

Цьому сприяє і поведінка аб’юзера: сформувати в жінки залежність, нав’язати їй низку комплексів, за рахунок чого вона відчуває себе пригнічено і продовжує терпіти, вважає, що це є нормою й іншого шляху немає. Мовляв, це її карма по життю.

Зараз наша позиція: працювати на випередження, а не коли до нас доставляють жінку уже в критичному стані. Бувають випадки, коли немає вже з ким працювати, тому що жінка закінчує життя самогубством. Всі тоді розводять руками і роблять вигляд, що не розуміють, що ж сталося. А на те, що вона років 5 або й -надцять перебувала у ситуації домашнього насильства, усі заплющували очі. Часто це сприймають як внутрішні конфлікти, сімейні сварки, які не потребують сторонньої уваги. Так не має бути.

– Скільки може жити жінка у кризовому центрі?

– Центр працює за тими стандартами, які є на рівні нашої держави. Жінка може жити тут до 90 днів. Але відверто скажу, що, на жаль, це доволі малий період. Тому кожен випадок ми розглядаємо індивідуально. Треба розуміти, який період жінка перебувала у ситуації домашнього насильства. Якщо це місяць, тоді вона адаптується достатньо швидко. А є випадки, коли жінки терплять роками. Це затягується на тривалий посттравматичний синдром, він доволі складний. Тоді цього часу недостатньо. 

Нам як кризовому центру важливо створити умови, щоб жінка не повернулася до ситуацій насильства. Неважливо, чи це той же кривдник, чи інша ситуація. Жінка має чітко розуміти, хто вона, свої ресурси і не давати можливості це знецінювати і цим маніпулювати, як це буває у випадках з насильством.

– Наскільки часто жінки повертаються до кривдників, за вашими спостереженнями? 

– На жаль, доволі високий відсоток. Тут дуже важливий момент – це її фінансова залежність. Робота психотерапевта не дасть результату, якщо в нас не буде ресурсів допомогти жінці вирішити свої фінансові питання. Багато чоловіків, на жаль, ухиляються від сплати аліментів. А діти хочуть їсти постійно, вони ростуть. І ці ситуації відіграють дуже важливу роль.

Ми зараз займаємось пошуком організацій, які допоможуть отримати жінкам освіту або пройти навчальні курси, які допоможуть їй розвивати власну справу чи перекваліфікуватися. Ми намагаємось у спілкуванні зрозуміти, чи має жінка, наприклад, якесь хобі, яке згодом може приносити дохід. Працюємо паралельно із центром зайнятості. 

– Наскільки охоче жінки звертаються до психотерапевта? 

– У нас є психологиня у штаті. Раніше ми говорили, шо жінки звертаються до неї за бажанням. Але останнім часом змінили політику. В обов’язковому порядку кожна жінка має взяти п’ять консультацій. 

В Україні досі не сформоване розуміння роботи психотерапевта. Перша реакція на слова “Вам потрібна допомога психолога” – я не псих. Цей міф руйнується, але повільно. У нас є тіло – і це нормально ходити до лікаря. Чому тоді ми не дбаємо про свою душу? 

Часом причина криється у тому, що людина з дитинства не навчена проговорювати свої проблеми та емоції, що їй боляче, не подобається чиєсь ставлення. Для них неприйнятно сказати “Ні”. Такі речі важливо формувати з дитинства. І якщо до нас потрапляє жінка з дитиною, ми завжди звертаємо увагу на те, як вона поводиться зі своєю дитиною. Часто бачимо ситуацію, коли жінка, перенісши агресію, не знає, що з цим робити, починає проявляти її вже до своєї дитини. Ми це корегуємо.

– Яку ще допомогу надає кризовий центр жінкам?

– У подальшому це допомога з пошуком роботи, влаштування дітей у навчальні заклади, юридичний супровід, проходження медичного обстеження. До речі, одна з умов проживання жінки у кризовому центрі – обов’язкова флюрографія, щоб виключити будь-які загрози для оточуючих. Також – огляд дерматовенеролога, щоб виключити захворювання, які в побуті можуть передаватися. 

Також надаємо соціальний супровід. Можемо допомогти зібрати пакет документів, коли жінка ухвалює рішення про розлучення. Є угода з безоплатною правовою допомогою. Раз на місяць до нас приходить фахівець, який дає консультації. Залучаємо і інших юристів, які супроводжують, дають роз’яснення, допомагають жінкам скласти ті ж заяви (про розлучення, – ред.), щоб вони були в належному вигляді і їм їх не повертали по кілька разів.

Є можливість надання натуральної допомоги: харчування, підгузки, дитяче харчування, одяг, взуття. Інколи просимо допомоги в черкащан, зазвичай люди відгукуються. Вже є певна свідомість, приносять ті речі, які підлягають подальшому вжитку, а не ті, що треба вже просто викинути на смітник.

– Чи є подібні до вашого шелтери на Черкащині?

– У Черкасах більше ні. Є в Умані дуже хороший – там і мобільна бригада, і денний центр, і шелтер. Повний комплекс.

У Городищі та Новодмитрівській громаді на Золотоніщині є денний центр. Окрім того, там є кімнати, де жінка може певний період прожити. 

– Скільки таких шелтерів має бути у Черкасах? 

– По місту Черкаси, мені здається, цього достатньо. Можливо, є потреба у збільшенні саме кількості місць у нашому центрі. У збільшенні працівників – також. На сьогодні в нас за рахунок підтримки департаменту соціальної політики Черкаської міськради є можливість забезпечити лише двох соціальних працівників.

А якщо ми говоримо про комплекс якісних послуг, які нададуть нам можливість знизити відсоток повернення жінок до кривдників, то має бути залучений не лише психолог, а й психотерапевт, який буде не просто приходити на певні консультації, а добу-дві проживати із жінками, щоб бачити їх у звичайному житті. І вже розуміти, які є моменти, відслідковувати поведінку з дітьми, щоб із цим працювати, як надати цю допомогу жінці. 

У центрі має бути і дитячий психолог, адже діти стають свідками ситуацій домашнього насильства. Відповідно до законодавства їх теж вважають постраждалими. Звідки дитина бере певну наслідкову поведінку? З родини. Тоді ми отримуємо у школах “проблемних” дітей.

Також було б чудово, щоб у нас були чергові на нічний період часу, тому що здебільшого жінка потрапляє на центр вночі, коли вже немає соціального працівника. А він би тут дуже допоміг, щоб одразу зорієнтувати, якщо треба, заспокоїти і допомогти. Щоб вона не лишалася наодинці зі своєю проблемою. Адже страх майбутнього може зупинити жінку.

– Чи стали жінки більше звертатися у кризовий центр за останні п’ять років?

– Ми намагаємося завжди публікувати історії успіху. За згодою героїнь, звісно. Це дає можливість іншим “надихнутися” і повірити в те, що є можливість розірвати це коло насильства, як би це не було складно і нереально, на перший погляд. 

Сказати, що прям дуже сильно ситуація змінилася, на жаль, я не можу. Жінки все ще соромляться і бояться просити про допомогу. Дехто вважає, що зможе сам впоратися із проблемою. Є ще велика біда з тим, що жінки себе пригнічують думками в стилі “А як же на мене будуть дивитися?” Або хвилюються, чи не будуть цькувати їхніх дітей. Коли жінка звертається самотужки до нас, одразу просить, щоб ми не повідомляли нікуди, хвилюючись за стигматизацію дитини у навчальних закладах.

Не виключений і людський фактор. Люди шукають сенсацій, пліткують. “О, чули, оту жінку побили. Там же такий чоловік привітний, мабуть, сама його провокує”. Від цього з’являються замовчування проблеми. Але ж проблема стосується не лише жінок, а суспільства в цілому. Наша толерантність має проявлятися не у замовчуванні проблем, а в підтримці тих, хто опинився у ситуації насильства. Досі побутує стереотип про “жертву насильства”. Так говорити некоректно! Це клеймо. Правильно – постраждала від насильства.

– Як змінилася робота кризового центру під час війни? 

– За минулий рік загалом отримали послуги 355 осіб, із них тимчасово проживали – 196 (включно 130 з числа ВПО). 

Перші два місяці звернень було не так багато. В усіх був стан шоку, нерозуміння. 

Можливість виїхати за кордон також дала про себе знати. Я точно це знаю, тому що частина жінок, які користувалися послугами нашого центру, використали цю можливість втекти і змінити своє життя. 

Із травня звернень побільшало, тому що люди адаптувалися до війни, старі проблеми знову вилізли на поверхню. Здебільшого зверталися черкащани. Переселенці теж, але рідше. Для них ситуація ще більш стресова, адже люди лишилися всього.

– Кривдники приходять у кризовий центр? Як ви з цим боретеся?

– Викликаємо правоохоронців. У центрі є тривожна кнопка, у разі кризової ситуації жінки знають, вони одразу викликають, реагують на це. Був у нас період, коли були непоодинокі набіги кривдників – ми мало не щодня викликали поліцію. 

Обмежуючий тимчасовий припис, який можуть надати правоохоронці, допомагає захистити і жінок у центрі, й наших співробітників.

– Уявімо ситуацаю: я живу у квартирі і побачила чи почула, як чоловік б’є свою дружину. Що я можу зробити в цій ситуації і чи можу якось втрутитися?

– Якщо ви чуєте, що щось відбувається у квартирі (хтось плаче, когось лупцюють), ви стаєте свідком – викликайте працівників правоохоронних органів. Треба не боятися і все ж таки написати заяву, щоб із родиною пропрацювали. 

Якщо у вас є можливість сконтактувати із постраждалою, в ідеалі – мати при собі контакти гарячих ліній, куди людина може звернутися. Коротко, не акцентуючи, дати жінці чи візитку, чи попросити записати телефон. Якщо ця розмова буде тривалий період або в присутності кривдника, і він зрозуміє, що щось відбувається не так, може проявляти ще більшу агресію. Щоб її уникнути, слід діяти делікатно. Наприклад, знайти привід для зустрічі, коли кривдник не буде свідком, надати контакти і порадити звернутися по допомогу.

Втручатися, консультувати я би не радила. Цим мають займатися люди, які дійсно мають досвід вирішення ситуації, як правильно реагувати. До різних жінок підходи і методи можуть бути різні. З досвіду роботи кризового центру: комусь треба три доби, щоб адаптуватися і зрозуміти, що трапилося, а з кимось можемо за три години вже укласти договір і проговорювати подальші кроки, як ми будемо з цієї ситуації виходити і планувати соціалізацію.

– Свого часу правозахисники акцентували на тому, що правоохоронці неохоче реагують на подібні викликали, сприймаючи їх як домашні сварки. Наскільки лояльна сьогодні поліція до жінок, які постраждали від насильства? 

– При головному управлінні Національної поліції створено відділ, який займається саме реагуванням на випадки домашнього насильства. Бачимо кардинальні зміни. Є навчені фахівці, які розуміються у проблемі, знають підходи.

Але варто розуміти, що не завжди працівники поліції можуть реалістично побачити ситуацію. Досвід показує, що в ситуаціях, коли втручається хтось інший, позиція і поведінка учасників конфлікту може змінитися. Є таке поняття “Трикутник Картмана”: коли жінка із постраждалої може стати і насильником, особливо коли це тривалий період часу відбувається. Нам неодноразово говорили працівники поліції: приїжджаєш і не розумієш, хто є кривдником. Тому що той, хто насправді кривдник, розуміє, що ситуація може піти зовсім іншим чином, і тимчасово змінює свою поведінку. А жінка навпаки відчуває захист і починає емоційно поводитись. Не тому, що вона насправді така, а бо відчула, що хтось зараз її захищає, і проявляє те, що у собі стримувала і ховала. А це ситуація, яка вводить в оману фахівців.

Нині вже є навчені поліцейські, які мають досвід і вміють орієнтуватися по ситуації, ставлять питання, які допомагають розібратися у ситуації. Але дійсно процес доволі нелегкий. Не завжди можуть виїхати фахівці, які обізнані. У більшості випадків виїжджать працівники, які десь щось чули, як поводитися в цій ситуації, але без деталей. Як наслідок, маємо скарги від жінок про те, що поліція або повертала її до кривдника, або просто достатньо не реагувала.

Працювати нам є над чим. Це не процес одного дня. Важливо не забувати, що є кадровий потік. 

– Як розпізнати домашнє насильство на початкових етапах? На що жінкам слід звертати увагу? 

– Є кілька видів насильства: економічне, психологічне, фізичне. Фізичне – це вже крайнощі, і коли воно стається, зазвичай саме в цей момент жінка усвідомлює, що так, це справді насильство. 

Інші види насильства менш відчутні. Наприклад, економічне. Бувають ситуації, що жінка в декреті, а чоловік не те, що не допомагає фінансово, а ще й дорікає, що вона багато грошей витрачає на підгузки чи ще щось. Це “дзвіночки”, на які треба звертати увагу. 

Психологічне насильство можна помітити, коли відбувається надмірний контроль, коли чоловік контролює, куди жінка йде, з ким спілкується, починає обмежувати під приводом турботи. Ми маємо пам’ятати про те, що кожен із нас – індивідуальність, яка повинна мати час для себе і особистий простір. Не завжди ми маємо переливатися одне в одного, тут дуже важливе розуміння. Якщо трапляються такі ситуації – це вже певний сигнал.

Скажу з практики: ситуації психологічного насильства на цьому не зупиняються. Вони набирають обертів і рано чи пізно це закінчиться тим, що почнеться уже фізичне насильство. Наприклад, через конфлікти жінка може відмовитись від сексу – для чоловіка це стане тригером. Рано чи пізно він підніме руку. 

Окрема тема – сексуальне насильство. Тут варто пам’ятати головне правило: сексуальні стосунки мають бути за згодою двох осіб, і в сім’ї зокрема. 

Тут дуже важливий аспект, про який ми не маємо забувати, це робота з тими, хто вчиняє насильство. Просто довести справу до розлучення, щоб кривдник дав спокій жінці, це одне. Але ж не виключено, що через певний час він знайде когось іншого, над ким буде вчиняти насильство. Цій проблемі потрібне комплексне рішення.

Наскільки я розумію, програма на національному рівні носить рекомендаційний характер, не є затвердженою. Тут ще й питання підготувати фахівців. Це мають бути психотерапевти, які розуміються на цій проблематиці. Має бути установа, яка працюватиме саме із кривдниками. І це будуть фахівці, які допомагатимуть людині зрозуміти, звідки це тягнеться, чому викликає агресію, чому вона проявляє її саме в такій формі.

Я не знаю, скільки таких фахівців на рівні нашої області, але думаю, що небагато. Це має бути людина досвідчена, не просто соціальний працівник. Адже кривдники схильні маніпулювати. Має бути установа, яка займається підвищення кваліфікації таких працівників, не забувати, що всі ми люди, в нас є свої емоції і відчуття, тож дуже важлива супервізія, щоб уникнути ситуації вигорання. Щоб ці працівники були ресурсними і могли далі працювати.

Єлєна Щепак