Черкащанин Нечуй-Левицький: міфи, факти та історії з музею у Стеблеві
«Од самого берега Росі, на південь, де Канівський повіт межується з Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти в Україні», – писав Іван Нечуй-Левицький про Черкащину. Він родом зі Стеблева, що на Корсунщині. Тут дотепер стоїть хата, де жила родина письменника – нині це музей, який зустрічає кілька тисяч туристів щороку. Збереглася і скеля, пейзажі з якої Іван Семенович описував у «Бурлачці». Тут навіть Кайдашів можна зустріти, чиї предки стали прототипами героїв у «Кайдашевій сім’ї». Натомість роду Левицьких у Стеблеві не залишилося.
Упродовж років побут і творчість Нечуя-Левицького досліджував Сергій Хаврусь. Завдяки його дослідженням ми знаємо, яке справжнє прізвище письменника, чому він не одружився та чи мав віру в серці. «Я пишаюся своїм батьком», – каже журналістам «18000» Андрій Сергійович Хаврусь, який продовжив шлях свого тата на посаді завідувача музею.
Цей матеріал – спроба розвінчати міфи й підсвітити нові факти про Івана Нечуя-Левицького, показати музей у Стеблеві й подякувати земляку за «Граматику української мови», «Непотрібність великоруської літератури для України та слов’янщини», «Хмари», а не лише за «Кайдашеву сім’ю», що, до речі, лікує!
Ким насправді був Іван Нечуй-Левицький?
Насправді не Нечуй і не Левицький. Здавна рід письменника звався Леонтовичами. Ще пра-пра-прадід Івана Семеновича змінив прізвище, як пояснював сам, на модне у той час – Левицький.
- Коли Іван Нечуй-Левицький жив у Києві, він казав так: «У нас кілька Левицьких, – місто ж велике, уточнює Андрій Хаврусь, – навіть були два Івани Семеновичі».
Андрій Хаврусь – завідувач музею Нечуя-Левицького у Стеблеві
Цей же прадід, перейшовши з греко-католиків у православні, поклав початок династії священників Левицьких. Іван Нечуй-Левицький завершив усі можливі тоді духовні заклади: у дев’ять років одразу потрапив на другий курс Богуславського духовного училища, відучився у Київській духовній семінарії, а потім – академії, захистивши магістерську роботу «Опровержение новейших рационалистических мнений о лице Исуса Христа». Та попри бажання батька, Іван Семенович обирає письменництво.
- Він був легендарною постаттю. Мав прекрасну духовну освіту, але пішов викладати, був російським філологом, – каже Андрій Хаврусь. – Водночас не написав жодного твору російською мовою. Усе в нього українське. Це його надзвичайне українство – від батька і від матері.
Молодий Іван Нечуй-Левицький. Фото: Вікіпедія
Іванові Семеновичу передався мамин характер, особливо – тонка вразливість. Хоча вона була простою селянкою, знала багато пісень. Він горнувся до матері змалечку, тому коли її не стало, для 13-річного Івана це було великим психологічним ударом. Його ж батько, священник, був освіченим, мав гарну бібліотеку.
- Івана Нечуя-Левицького та його сестру Ганну, коли вони навчилися читати, захопив альманах «Ластівка», в якому була надрукована «Причинна». А ще він писав: «На мене дуже справив враження «Кобзар» Тараса Шевченка і журнал «Основа». Я мушу писати українською мовою, – розповідає директор музею.
У дорослому віці стосунки їхні з батьком були непростими, але й не ворожими. Першу повість «Дві московки» письменник підписав Іваном Нечуєм. Літератори вважали роботу хорошою, проте не здогадувалися, хто її автор. Уже після смерті батька Іван поєднує свій псевдонім з прізвищем Левицький.
Як народжувалися «Кайдашева сім’я» та інші твори?
Родина Кайдашів зі Стеблева. Світлина з музею
Іван Нечуй-Левицький уважно спостерігав за людьми та вміло переносив їхні характери й поведінку у свої твори. Він спирався на народність, національну ідею та реалізм. Найвідоміший приклад – «Кайдашева сім’я». Герої повісті мали прототипів – жителів села Стеблів. Водночас письменник переніс події до села Семигори, щоб не розкривати справжню історію своїх персонажів. Це село теж реальне, розташоване приблизно за 50 кілометрів від Стеблева, на Київщині.
- Коли надрукували перше оповідання з циклу «Баба Параска та баба Палажка», хлопчина зі Стеблева зайшов у книгарню у Києві, побачив цю тоненьку книжечку й придбав. Приїхав додому, почав читати матері, а вона каже: «Слухай, так це ж про мене і Катерину. Нащо ж цей письменник нас так позорить. Піду на нього позиватися в суд». Цього не сталося, але факт є фактом, – розповідає завідувач музею Андрій Хаврусь. – Нечуй-Левицький любив своїх героїв. Того самого Омелька Кайдаша з його вадами. Водночас залишав на розсуд читача його вчинки, щоб кожен подумав і собі.
Почуття гумору Іван Семенович мав прекрасне. У своєму етнографічному нарисі «Українські гумористи та штукарі» описує священників, які були штукарями – тобто тими, які вміли кинути жарт. У своєму житті він бачив стільки таких людей, що у зрілому віці почав змальовувати їхні образи у творах.
- Візьмемо ще епізод із «Кайдашевої сім’ї», коли баба Параска повела прочан до Лаври святити паски. Вони полягали покотом біля монастиря, Мелашка була друга з краю. А одна сільська молодиця, запізнилася і лягла скраю. Чернець цього не помітив і прорахувався: думав, що цілує посеред ночі Мелашку, а то – баба Параска. Бабі в цей час сниться, що на неї дзвін упав. Вона як закричить: «Ой, нечистий послинив, нечистий послинив». А чернець кинувся навтьоки, бо бачить, що непереливки йому будуть, – от вам про почуття гумору каже Андрій Хаврусь.
Андрій Хаврусь вказує на фото Івана Нечуя-Левицького
Завідувач музею пригадує, як академік Олександр Білецький порівнював творчість Нечуя-Левицького з айсбергом: на перший погляд, його твори прості – у них багато побутових деталей, описів селянського життя. Однак за цим всім прихований глибокий зміст: національна ідея, любов до України, тонке розуміння характерів і феноменальна увага до деталей українського життя.
Його називали «буржуазним націоналістом»
Нечуй-Левицький був інтелектуалом, знав сім мов, а головне – був небайдужим до того, що відбувалося з українським суспільством. У «Хмарах» і «Над Чорним морем» він звертається до інтелігенції, закликає діяти: поширювати рідну мову, культуру й національну свідомість.
- Це ж пропаганда яка? Івана Семеновича називали буржуазним націоналістом: у «Хмарах» є меншовартісний Воздвиженський – росіянин (антипод українських героїв), - пояснює Андрій Хаврусь. – Це автобіографічний роман. Те, як у Російській імперії ставилися до українців, Нечуй-Левицький відчув ще під час навчання в Київській духовній академії.
Низку творів письменника не друкували, у радянський час вони припадали пилом. Це історична праця «Історія Руси», нарис «Татари і Литва на Україні», повість «Гетьман Іван Виговський», у цьому ж переліку – богословська магістерська, «Напуття українським селянам».
Стенд з книгами та цитатами Нечуя-Левицького
- А Біблія перекладена українською мовою ким? Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким та Іваном Пулюєм. Коли Куліш помер, одну третю Біблії Іван Семенович завершив перекладати сам. Переклад у 1904 році у Відні видало Британське та закордонне біблійне товариство. Там були друкарні українським шрифтом, а в нас тут не було. В імперії все зросійщене було. Оце вам і серйозний Іван Нечуй-Левицький, – каже завідувач музею в Стеблеві.
Називали Нечуя-Левицького й затятим «хохломаном». Іван Семенович відстоював українське і писав про те, що наша література повинна мати своє обличчя. Навіть історика, політика Михайла Грушевського переконував, що українська літературна – це мова Середньої Наддніпрянщини, яка існує вже століттями.
- Прочитав Пушкіна й сказав: «Поезія холодна як лід». «Не треба ні обрусіння, ні ополячення, ні мадяризації. Ми хочемо бути русинами-українцями» – це слова Івана Нечуя-Левицького. Або ще: «Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє і всохне,» – додає Андрій Хаврусь.
Читайте також. Козацький побут, історія скіфів та батьківщина Шевченка: які музеї можна відвідати на Черкащині.
Що можна побачити у хаті-музеї Нечуя-Левицького?
Хата у Стеблеві, в якій жила родина Левицьких
Зберігає пам’ять про Нечуя-Левицького та його родину музей у Стеблеві. Його відкривають 9 жовтня 1968 року до 130 років із дня народження письменника. У цій хаті раніше жив священник Семен Степанович – голова сім’ї Левицьких. А після його смерті у 1872 році тут проживав Амбросій Левицький – брат Івана Семеновича, який згодом переїхав на Вінниччину.
- Це намолене місце. Коли церква згоріла, був такий період, що тут і паски святили, і хрестини проводили, – каже завідувач музею. – Хоча у часи Союзу хата пустувала й тут облаштували сільський клуб.
Часто хибно вважають, що в цій хаті народився Іван Нечуй-Левицький, але це не так. Перша хата стояла навпроти церкви через Рось. Як перейти по понтонному містку через річку, піднятися на гору й повернути ліворуч з‑поміж хат, то натрапите на пам’ятник із чорного граніту. На цьому місці стояла хата, де народився письменник.
Пам’ятний знак, де раніше була хата, в якій народився Іван Левицький
Музей же наповнюють до 4,5 тисячі експонатів, в експозиції про Нечуя-Левицького – до тисячі. Здається, що навіть повітря в хаті зберігає запах минулої епохи. В одній із кімнат – той самий стіл з різьбленими ніжками, за яким збиралася сім’я Левицьких, і шафа зі Стеблівської суконної фабрики, яку Іван Семенович описував у творах «Микола Джеря» та «Бурлачка». Фабрика працює й досі, нині тут філіал компанії «Ярослав». Біля образів з рушниками зберігають капсулу, яку знайшли біля вівтаря старої церкви. У ній – лист з підтвердженням того, що у Стеблеві й раніше жили Кайдаші.
– Коли копали фундамент для нової церкви, натрапили на вівтар старої святині. Спасо-Преображенська вона називалась. Біля нього знайшли капсулу, з якої витягли папірець, на ньому почерком батька Івана Нечуя-Левицького йдеться: «Святой Троице слава, повеление государя-императора Николая в присутствии Семена Степановича Ливицкого, священника Спаса-Преображенской церкви Себлёва». Також згадують, що на цьому дійстві був присутній староста Андрій Кайдаш. 160 років лежала капсула! – каже Андрій Хаврусь.
Папери, які були в капсулі. На них залишив записи священник Семен Левицький
Ніхто не знає, що Нечуй-Левицький спробував себе й в образотворчому мистецтві. Картину музею передала одна з його внучатих племінниць Віра Левицька. Та перевірити, чи справді Іван Семенович брався за пензель, неможливо. Наразі відомо про його єдину картину.
Що родина Левицьких була небідною, підтверджують меблі, зокрема лавка з вирізьбленою спинкою, а ще – скриня і трюмо з київської квартири письменника. У ще одній кімнаті музею відтворили атмосферу кабінету Нечуя-Левицького: стіл, стілець, лампа, поличка. Серед речей письменника зберігся мамин подарунок – аксесуар, вишитий бісером, а ще годинник «Омега», який могли дозволити собі далеко не всі, тут же і тростина – показник моди того часу.
Кімната з речами, що належали сім’ї Левицьких. Над входом – картина авторства Нечуя-Левицького
Якими були батьки Івана Нечуя-Левицького, можна лише уявляти за описами, натомість у хаті-музеї зберегли, зокрема останнє фото письменника. У 1918 році, коли Київ переживає бої, окупацію, переворот влади, Івана Семеновича підводить здоров’я, і він потрапляє у богодільню (будинок для людей похилого віку).
- Письменниця Марія Грінченко (дружина Бориса Грінченка) була дуже близькою йому людиною. Вона навідувалася до Івана Семеновича в богодільню на Дегтярівській, привозила йому їжу. Його життя там Марія описала у своїх спогадах, – переказує завідувач музею. – Яким він був у той час, зафіксували на останньому знімку.
За кілька місяців Івана Нечуя-Левицького не стало. Прощання відбулося з почестями, письменника відспівував не один, а 12 священників. Поховали Івана Семеновича на Байковому кладовищі у Києві.
Переглянути цей допис в Instagram
Фортепіано, чарочка й інші експонати: де правда, а де міфи про Нечуя-Левицького
Чарочка Нечуя-Левицького
Нечуй-Левицький був педантом, уважно ставився до свого здоров’я і прожив майже 80 років. У своїх спогадах він писав: «Я ніколи не вживав ні гіркої настоянки, ні горілки», та серед його речей збереглася чарочка. Можливо, її використовував для ліків або будь-чого іншого.
Картина святкування ювілею творчості
Картина, на якій зафіксували 35-річчя творчості письменника
У музеї є й картина, на якій закарбували 35-річний ювілей творчості Нечуя-Левицького. Тоді зібрався весь український бомонд, про Нечуя-Левицького говорили прекрасні речі. Навколо цієї події є правди і неправди, як-от те, що письменник покинув святкову подію завчасно через свій характер. Нібито у нього був режим: рівно о 18:00 робив прогулянку, а вже о 22:00 лягав спати. Завідувач музею пояснює його вчинок простіше – хворим шлунком і потребою відлучитися.
Фортепіано для нареченої
Нечую-Левицькому не щастило знайти своє кохання. Його ще називали «вічним бурлакою», бо неодружений, однак відлюдником він теж не був. Підтверджує це історія, пов’язана з фортепіано, що встановлене у музеї.
- Іван Семенович придбав інструмент, бо хотів подарувати його майбутній наречені Надії Сульській. Тільки вона виявилася через кума кумою. А синод забороняв в той час шлюбні відносини кумам. Хоча це не кровні родичі, можливо, можна було б інакше повестися, але як сталося, – каже Андрій Хаврусь.
Кімната, де відновили атмосферу київської квартири Нечуя-Левицького
Богослужбова книга
Деякі дослідники вважають письменника атеїстом, підкріплюючи це виокремленими творами Івана Семеновича, як-от «Старосвітські батюшки і матушки». Та у повісті Нечуй-Левицький висміює не церкву, а лицемірство серед священників, занепад духовності, сварки священників через гроші та побут. Або ж у приклад наводять головного героя з повісті «Микола Джеря», який не хоче йти до церкви.
- Значить, дивіться, не йде до церкви. А Нечуй-Левицький народився в сім’ї священників. Батько плекав надію на те, що він продовжить династію, а він став письменником. А ще з сім’єю в нього були конфлікти. І пише такі речі у своїх творах, значить – атеїст, – припускає хід думок прибічників цієї версії Андрій Хаврусь. – Він не був атеїстом. Треба зважати й на інші твори. «Граматика української мови» - це підручник для дітей, у якому Іван Семенович дає свою думку: «Де правда, там і Бог; де Бог, там і правда. Там нема Бога, де кривда й неправда». Цією стежкою він ішов.
Повісті Нечуя-Левицького та фото з похорону
Андрій Хаврусь спростовує припущення й письменника Валер’яна Підмогильного, який, пішовши шляхом психоаналізу, шукав у поведінці Нечуя-Левицького нездорові прояви.
- Його любов до матері була абсолютно звичайною, як кожна дитина любить свою матір. Без жодного сексуального потягу. Такі припущення не в’яжуться з укладом їхньої сім’ї. Люди щиро вірили в Бога, але це не означає, що вони били поклони біля церкви – вони тримали віру в душі, – каже Андрій Хаврусь.
Лист від Михайла Старицького
Хто є літературним батьком Свирида Петровича Голохвостого? Іван Семенович Нечуй-Левицький. Він написав комедію «На Кожум’яках» – події відбуваються на київських Кожум’яках. А героя змалював із цирульника із-за Канави і назвав його Свирид Гострохвіст.
- Коли твір видали, його побачив драматург Михайло Старицький. Йому так сподобався твір, що вирішив написати Нечуєві-Левицькому листа з проханням переробити «На Кожум’яках» на свій лад і біля його прізвища поставити своє. Так з’явилася п’єса «За двома зайцями», – розповідає Андрій Хаврусь.
«Кайдашева сім’я»
Завідувач музею переконаний, що твори Нечуя-Левицького, зокрема «Кайдашева сім’я», лікують.
- Буває запитують, а як це лікує? А так. Мій знайомий лікар-невролог каже: «Коли мені на душі недобре, то я беру томик «Кайдашевої сім’ї» і читаю. Гумористичні епізоди заспокоюють і настрій зовсім інший з’являється», – розповідає Андрій Хаврусь.
Кімната в музеї Івана Нечуя-Левицького в Стеблеві
В інших залах музею зберігаються елементи українського побуту, документи, листи і книги Нечуя-Левицького, картини та світлини. Ще одна кімната присвячена пам’яті краєзнавця, першого завідувача цього музею Сергія Хавруся.
Черкащина – рай, який надихав письменника
Іван Нечуй-Левицький поїхав зі Стеблева дитиною. Після навчання вчителював на Полтавщині в Україні й у Польщі. Працював над творами вже в дорослому віці в Києві. Попри це, красу Росі він запам’ятав назавжди і змальовував не в одній своїй повісті. Часто гостював у сестри Ганни в Трушках на Білоцерківщині, де також протікає Рось.
- Він казав так: «Я більше люблю білоцерківців, бо в них дуже гарна українська. А киян не люблю, бо вони актори, тільки гроші заробляють українською мовою, а повсякчас говорять російською», – цитує Нечуя-Левицького Андрій Хаврусь.
Вид на Рось у Стеблеві
У Стеблеві Рось омиває скелю Нечуя-Левицького. Кажуть, що Іван Семенович тут любив відпочивати, надихатися на нові сюжети для майбутніх творів, спілкуватися з молоддю. Про рідний Стеблів він згадує в повісті «Бурлачка», а в «Старосвітських батюшках і матушках» – села Хохітву й Чайки, що майже на межі Київської та Черкаської області.
Іван Семенович любив свій край за красу і мову. Приїжджайте у Стеблів, тут досі звучить той самий говір, високий берег тримають скелі, Рось біжить вже давно вимитим шляхом. Зелені береги й блакить зливаються в одне ціле і нагадують рай. Той, який бачив Іван Нечуй-Левицький.
Вікторія Нянько
Читайте також: «Хто садить дерева – тому старість не страшна»: як сім’я з Черкащини вирощує абрикоси і ще сотні сортів рослин.
Читайте новини Черкас та області – перевірена оперативна інформація на «18000». Підписуйся на телеграм-канал «Шо там у Черкасах?»
Цей матеріал створено в межах проєкту Інституту масової інформації за підтримки Міністерства закордонних справ Нідерландів