“Там, де жарко, там і батальйони 118 бригади”: перше інтерв’ю комбрига ТрО Ярослава Попка

Інтерв’ю з Ярославом Попком

Як змінився я? Напевно, думаю вже не про себе, а про людей, за яких несу безпосередню відповідальність. Ці посади мене більш дисциплінували в плані розуміння, навіщо я це роблю, – каже комбриг 118 бригади ТрО Ярослав Попко, відповідаючи на запитання про свої внутрішні зміни за 10 років війни.

Він тепло говорить про бригаду в цілому й особливо про свій 157 батальйон, який встиг стати для нього рідним: саме туди він прийшов після трагічних подій два роки тому, щоб стабілізувати ситуацію. Тоді батальйон поніс тяжкі втрати на Запорізькому напрямку.

Попко спочатку справляє грізне враження: він високий, міцний і візуально суворий. Але чим далі і більше говорить, тим глибше розкривається як співрозмовник. У його словах емпатія, постійні згадки про особисту відповідальність і гордість за роботу й прогрес своїх бійців, насамперед у розвитку дронів. Коли ж йдеться про питання втрат чи зниклих безвісти, його голос змінюється і ще більше розкриває героя нашого інтерв’ю.

Певно, терміни узгодження дати, коли мало відбутися наше спілкування з командиром черкаської бригади, побили всі можливі рекорди в історії “18000” і тривали більше півроку. Така ж справа з географією зустрічі, яка коливалася від лісів Черкащини і до земель, наближених до північних кордонів. 

Власне, “добро” на запис ми отримали пізно ввечері в п’ятницю і вже наступного дня занесли техніку в холодне “підземелля”, де й проговорили більше години.

Про АТО та життя до великої війни, про власний бойовий шлях, про героїзм бійців бригади кожного дня, про взаємодію з іншими бригадами, про допомогу і залученість громад, про те, як змінюється війна та зрештою, коли вона завершиться, – все це і значно більше у дебютному інтерв’ю командира 118 бригади ТрО Ярослава Попка, яке він погодився дати медіа “18000”.

“Вранці подзвонила мама: вставайте, дітки, розпочалася війна”

— Хотілося б трохи більше про вас дізнатися. Ви керівник Черкаської 118-ї бригади ТрО з 2024 року, до цього були керівником 157-го батальйону, були в 159-му батальйоні. Розкажіть, як ви прийшли у військо і ким були до того?

— Усе своє свідоме життя я був у силових структурах. Розпочинав ще з міліції на різних посадах, здебільшого це посади оперативного призначення, оперуповноважений карного розшуку, начальник карного розшуку, мав відношення до боротьби з незаконним обігом наркотиків. Ну, а далі так склалася ситуація, що почалася АТО. Тоді й зрозумів, що потрібно щось змінювати в житті, десь брати “ширшу” участь у військових діях і вирішив перейти в Національну гвардію України. Там обіймав посади командира роти, заступника командира батальйону.

Потім з часом ускладнились певні питання по здоров’ю. Тому що за час служби в АТО й в органах міліції отримав безліч травмувань, які ускладнилися. Був змушений звільнитися, тому що на той час для себе вирішив, що треба переходити на цивільні посади, щоб більше бути з сім’єю.

— Де ви зустріли 2022 рік, початок повномасштабного вторгнення?

— Удома. За тиждень із сім’єю повернувся з-за кордону. Навіть не за тиждень, а за п’ять днів. Не встигли навіть розкласти речі. Вранці мама зателефонувала дружині і сказала: “Ви ще спите? Вставайте, дітки, розпочалася війна”.

У той же день я пробував зв’язатися із своїми побратимами: “Гостомельська бригада” і бригада оперативного призначення Національної гвардії України. Це бригади, в яких я служив, де в мене багато друзів, товаришів, побратимів, тому що ми пройшли певний шлях разом з ними. Спочатку телефонував до них, щоб туди потрапити і там проходити службу. Дружина відмовляла, мама також. Але було таке моє рішення. Не зміг зв’язатися і вирішив йти в тероборону.

Мені запропонували прийняти роту в 159 Звенигородському батальйоні. Я не згодився, взяв взвод розвідки. Далі з хлопцями вийшов на бойові.

Сергій Макаренко та Ярослав Попко

— На яких напрямках були, в яких операціях брали участь за цей час?

— На всіх напрямках, де був 159 батальйон. Вийшов із розвідувальним взводом на Сіверський напрямок до зведеного підрозділу, сформованого із військовослужбовців бригади. Потім був відкомандирований до 159 батальйону звідти, через те, що 159 батальйон виходив на Бахмутський напрямок, коли було загострення. Там хлопці брали безпосередню участь в бойових діях. Далі повернувся знову до зведеного підрозділу. Через деякий час вже зі зведеного підрозділу прийняв 157 батальйон.

— Тобто ви бачили війну і в період АТО, тобто з 14-го року, і вже з 22-го, коли вона стала повномасштабною. Що найбільше змінилося після 2022 року?

— Є з чим порівнювати. Змінилось повністю все. Немає жодного порівняння. Інтенсивність ведення бойових дій, застосування ворогом засобів враження, розвиток засобів враження в цілому.

— Які зміни відбулися з вами за цей час, що ви провели в армії?

— Напевно, думаю вже не про себе, а про людей, за яких несу відповідальність. Ці посади мене більш дисциплінували в плані розуміння, навіщо я це роблю.

“Там, де жарко, там і батальйони 118 бригади”

— Із минулого року, з 24-го, ви очолюєте 118-ту бригаду. Коли й хто зробив вам цю пропозицію? І що ви в той момент відчували, чи довго ухвалювали рішення?

— 157-й батальйон вийшов із бойових. Нас відвели в межі Київської області на відновлення і на виконання відповідно поставлених бойових завдань. Вийшло так, що спілкуючись з командиром бригади на той час, полковником Стуженком Анатолієм Іллічем, він запропонував очолити бригаду. Я довго думав.

ЧИТАЙТЕ: Стуженко про стан справ у Черкаській ТрО.

Знаєте, на війні більше відчувається дружба, братерство. Мені дуже не хотілося залишати батальйон. Я вже мав там злагоджений колектив, військові довіряли. Мені було запропонували один раз, потім через деякий час ще раз. Я відмовлявся. Але все ж таки мене переконали. Навіть не те, що переконали, а я сподівався на більш широкий розвиток, світогляд, можливість щось змінити в більших масштабах. Та й батальйон підтримав. Вони кажуть: “Ну, давай, командире, непевно, заходь, і, можливо, щось зміниться на краще і для нас, і, в принципі, для бригади”. Так було ухвалене рішення зайти на цю посаду.

— Тобто у вас були очікування, побоювання, коли ви ухвалювали це рішення. Чи виправдалися вони? Чи не розчаровані в тому, що погодилися?

— Та в будь-якому випадку не розчарований. Тому що більше знайомств, більше можливостей допомогти військовим. Але не все ж залежить від мене. Часто я так згадую, в сім’ї, з дружиною для мене дуже важливі її поради. Кажу: “Навіщо згодився?” Вона каже: “Що не робиться, все до кращого”. Більше плюсів, ніж мінусів.

— Якщо говорити про ТрО, 118-ту бригаду, які нині основні завдання стоять перед бійцями? 

— Батальйони задіяні практично на всіх напрямках. Там, де жарко, там і батальйони 118 бригади. Суспільство має знати це. Всі батальйони перебувають на лінії бойового зіткнення, де виконують бойові завдання. І від жодного командира бригади я не чув про недоліки щодо виконання.

— І це при тому, що ТрО формували під конкретні завдання, охорону об’єктів і тому подібне. А за роки війни батальйони бригади залучають у найбільш гарячих точках.

— Так і є.

— Чи можете ви розповісти про найбільш геройські, видатні операції за участі бійців 118-ї бригади? 

— Вони відбуваються практично кожного дня. Зараз на лінії бойового зіткнення постійно тривають штурми. Хлопці по місяцю-півтора не виходять із позицій. Виходять помитися, переодягнутися і йдуть на ВОПи та СП-шки (опорні і спостережні пункти – ред.). І знову й знову нелюдські умови.

У нас є військовослужбовець, який отримав звання Героя України – Петро Степаненко. На жаль, він зараз на щиті. Завдяки своїм морально-вольовим якостям, перебуваючи на посаді бойового медика, він врятував життя багатьом військовослужбовець 159 батальйону. 

Кожен військовий достойний цього звання. Тому що нелюдські умови несення служби, нелюдські умови постійного напливу ворога, постійних штурмових дій.

Беруть полонених наші хлопці, трофеї. Нещодавно зведеним підрозділом взяли трофейний танк. 

156 батальйон. Хлопці з честю і гідністю виконали поставлені перед ними завдання. Це все достойно найбільш високих нагород. Треба розуміння в тилу, що це герої. Вони мають постійно відчувати за спиною підтримку. Не тільки рідних, а й громади.

Ярослав Попко, Сергій Притула та Анатолій Стуженко

“На той час морально-психологічний стан батальйону був критичний”

— 157 батальйон. Торік у інтерв’ю “18000” Стуженко розповідав про трагедію, яка сталася з батальйоном (2023 рік, Запорізький напрямок). Тоді за його словами,  тривало розслідування і відбулася заміна командира. Ви стали комбатом після тих подій. Чи встановлені нині обставини? 

— Так, я пам’ятаю досить добре ті трагічні моменти 157 батальйону та 118 бригади в цілому. На той час я перебував на Сіверську, в зведеному підрозділі, мене викликав Анатолій Ілліч, поставив перед фактом, що я приймаю 157 батальйон.

На той час морально-психологічний стан батальйону був критичний. Люди зневірились в тому, що роблять. Хоча батальйон пройшов значний військовий шлях бойових дій. На різних напрямках, мав не один вихід, успішний бойовий. І так склалося, що відбулася така болюча ситуація…

Ситуація на зараз. Хлопці перебувають в статусі безвісти зниклих. Цим займається постійно координаційний штаб, наші військові, рідні хлопців. Ми моніторимо можливі сторінки соцмереж з ціллю визначити, чи вони перебувають у полоні. Над цим працює бригада і відповідні служби батальйону.

— Я так розумію, головне, що ускладнює цю роботу, це той факт, що ця територія нині не є підконтрольна нашим військам.

— Так, це так.

— 157 батальйон все одно залишився в строю, і нині він продовжує виконувати свої бойові завдання?

— 157 батальйон після того був виведений на Курахівський напрямок, де пробув близько восьми місяців, і далі вже був виведений, відповідно, на ППД, на відновлення.

— Попасна навесні 2022-го. Всі Черкаси «гули» про цю історію. Багато загиблих, багато зниклих. Яка ситуація з бійцями, яких вважали зниклими безвісті?

— Мені в цілому досить важко коментувати цю ситуацію. Я тоді займав посаду командира розвідувального взводу і не зовсім орієнтувався в тому, що відбувається в інших батальйонах, а займався підготовкою свого підрозділу.

ЧИТАЙТЕ: “Зрозумійте – це війна. І вона ведеться не по правилах”. Стуженко про підготовку, функції і втрати черкаської ТрО.

Що стосується роботи в цілому, яка відбувається, вона схожа з роботою відповідних служб в 157 батальйоні та в інших батальйонах, де є хлопці безвісти зниклі. 

Читайте також. “Пресслужба поліції — це та сама журналістика, але в погонах”: інтерв’ю з речницею черкаської поліції Зоєю Вовк.

Фото зі сторінки 157 батальйон 118-ї бригади ТрО

“Тероборона будувалася на родинному принципі. Тут всі свої. Всі всіх знають”

— Чи є конкуренція між ТрО та сухопутними військами? Зокрема, яка ситуація із забезпеченнями людей і ресурсів у бригаді?

— Жодної конкуренції немає. Ми всі робимо одну справу, нищим ворога.

Багато військовослужбовців 118 бригади, відповідно до застосунку “Армія плюс”, переводяться в інші підрозділи. 157 батальйон підготував достатньо велику кількість військових, що мають досвід бойових дій із застосуванням БпЛА. Вони висловили бажання долучитися у новостворені полки безпілотних систем, і ніхто не ставив заперечень. Вони проходять службу, ними задоволені. 118 бригада – на високому рівні щодо застосування безпілотних комплексів і наземних роботизованих систем.

Чудовий приклад у комунікації між командирами бригад і батальйонів — це приклад 58-ї бригади, Шевчук Руслан Миколайович. Наразі він командир корпусу.

Людина колосально поміркована, чудовий спеціаліст своєї справи і психолог. Тому що на той час 157 батальйон зайшов не в найкращому морально-психологічному стані в його підпорядкування, був приданий в 58 бригаду. Але я відчув розуміння від командира. Людина дослухалась до моїх пропозицій, до можливостей 157 батальйону. І ви знаєте, чудове було застосування батальйону, ефективне.

Мені було дозволено щось випробовувати, щось придумувати. Я мав ширші можливості до застосування підрозділу. Застосував наземні роботизовані системи з підривом моста, відпрацювали безпілотні системи. І з таким же гарним настроєм ми й виходили з війни.

У своїй керівній діяльності в мене немає такого: як я сказав, так воно і буде. Я спілкуюся із заступниками, з командирами рот, із командирами взводів, інколи навіть із солдатами. Я ціную їхню думку. Їм у певних моментах видніше.

Були такі ситуації, коли батальйон не хотів виходити. Тому що все було нормально, керування було адекватне. Ми стояли на своїх позиціях, вели бойові дії, нищили ворога. І це було дійсно натхненно. Відчувалося бажання продовжувати це робити і себе удосконалювати. Комунікація — дуже важлива між керівниками, командирами бригад і батальйонів.

Зараз батальйони стоять, наприклад, мій 158 батальйон під 106 бригадою. Наскільки мені відомо, там хороша комунікація між командиром батальйону і керівництвом бригади.

— Прикомандирування батальйонів до інших бригад — це проблема чи необхідність часу? Чи треба, щоб бригада існувала як цілий організм і стояла всіма своїми батальйонами?

— Моя думка одностайна. Командир бригади повинен керувати своїми батальйонами. Я знаю комбатів, з ними комунікую. Ми маємо розуміння спроможностей, стану батальйону, розуміння можливостей застосування в тих чи тих напрямках.

Зараз наша основна сила — це артилерія і безпілотні авіаційні комплекси. Ми досягли великих успіхів, маємо свою школу, тренуємо пілотів, у нас є позаштатні й штатні пілоти. Наших пілотів цінують.

На ваше запитання відповідь однозначна. Найкраще: це коли ти керуєш своїми підрозділами, несеш за них особисту відповідальність і маєш розуміння того, як їх застосовувати.

Тероборону будували на принципі родинному. Черкаси. Всі свої. Всіх знаєте. Ви з усіма комунікуєте. Звенигородка, Сміла, Умань, Золотоноша. Це куми, брати, рідні, знайомі, друзі. Я думаю, що все ж таки одностайно повинна воювати бригада, мати свою смугу і воювати в своїй смузі зі своїми батальйонами.

— Зараз відбувається масштабна реформа в межах Збройних сил з переходом на корпуси. На вашу думку, як це реформування вплине на управління військами?

— Я думаю, що позитивно. Від цього повинно щось змінитися на краще. Але ж завдання не міняються. Вони поставлені, їх виконують. Я думаю, час все розставить на свої місця.

Комбригу 118 бригади вручають подяку. Фото: 118 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ

“Таке враження, що ця посада передбачає дуже багато політичних моментів”

— Лунала фраза, що не лише рідні повинні турбуватися про бійців, а й загалом громади. Які громади найбільше допомагають 118-й бригаді і чим?

— Простіше сказати, які не допомагають. До наступного інтерв’ю це залишу (сміється, — ред.).

Громади допомагають. Черкаська громада в особі міського голови працює надефективно. Червонослобідська громада постійно допомагає. У нас були певні потреби, їх досить швидко закривали.

Громади постійно допомагають, і практично всі. Є кілька громад, з якими порушена комунікація, є незрозуміле ставлення керівників громад до допомоги підрозділам ТрО. Хоча ми намагаємося пояснити їм: “Шановні, це ж ваші друзі, виборці, в подальшому люди, які будуть сюди повертатися, вас обиратимуть, до вас приходитимуть, ви з ними будете зустрічатися”. Загалом ми проводимо роботу щодо налагодження комунікації.

Немає питань в цілому до органів місцевого самоврядування. Всі працюють, допомагають, дуже допомагає керівник військової адміністрації Ігор Іванович Табурець.

— Тобто ваша посада в реаліях передбачає не тільки військові моменти, а й політичні.

— У мене таке враження, що вона передбачає дуже багато політичних моментів. Постійна комунікація. До речі, ми нещодавно звернулися до міського голови міста Києва Віталія Кличка. Тому маємо вже звідти підтримку.

— Тобто комунікація з громадами щодо забезпечення може виходити за межі Черкаської області?

— Так. Львів нам суттєво допомагає. Нещодавно надійшла велика допомога, не без участі наших друзів, знайомих, які також військові і повністю підтримують бригаду. Це, до речі, з часів Анатолія Ілліча Стуженка, його друзі передали можливості комунікації і до мене. Тому не лише Черкаська область нам допомагає, а й Київ, Львів. Зараз налагоджуємо домовленості з Вінницею.

— Рекрутинг. Як справи із залученням людей до 118-ї бригади? Які посади найбільш актуальні? Чи можуть охочі без ТЦК напряму звернутися і стати військовослужбовцем 118 бригади?

— Рекрутинг  досить тяжко відбувається. Дивлячись інтерв’ю Кирила Вереса, я почув таку фразу: “Люди готові вбивати, але не готові йти вмирати”. Досить чітко він описав думки людей.

Ми можемо за мобілізацією приймати людей без ТЦК, за контрактом лише через ТЦК. Ми комплектуємо абсолютно всі посади. В основному робимо ставку на безпілотні системи.

— Оператори дронів?

— Так. Як наземних, так і звичайні розвідники, ударні БпЛА. Тому в цьому напрямку працюємо, забезпечуємо навчання. Спочатку базова загальна військова підготовка в навчальних центрах. Потім ми тут окремо навчаємо. Також треба люди інженерних спеціальностей. Інженерів досить мало.

— Як у бригаді працюють із СЗЧ?

— До нас повернулися близько 80 військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини. І це не тільки бригади територіальної оборони, а й інші роди військ. Із сухопутних військ повернулися близько 15 осіб, які зараз воюють у 159 батальйоні у зведеному підрозділі. Робота триває. Наскільки вона ефективна? Хотілося б краще. Все ж таки ми націлені, щоб поповнювати наші підрозділи, тому що критично не вистачає особового складу.

Ми психологічно підтримуємо персонал. Постійно працює група комунікації, рекрутинг. Багато військовослужбовців, коли побачили і почули, що ми досить ефективно застосовуємо свої підрозділи, повертаються і йдуть до нас.

Ярослав Попко – комбриг 118 ТрО

“Рано чи пізно все закінчується, і війна теж закінчиться. Якими втратами? Якими наслідками? Хотілося б найменшими”

— Ми довго готувалися до цього інтерв’ю. Перелік питань був готовий ще восени. Кожного разу, коли ми домовлялися про спілкування, я змінював одне з останніх питань: як змінилася війна восени, а взимку. Зараз: як змінилася війна весною і як зміниться влітку?

— Динамічно все змінюється. Тепло, і ворог планує наступальні дії, а ми готуємося відбивати територію. Якщо восени ми не застосовували багато чого, то зараз воно розвивається і використовується. Ці ж безпілотні системи постійно розвиваються великими кроками. Ми готові до будь-яких сценаріїв.

— Серед функцій ТрО, крім роботи на всіх гарячих напрямках, — оборона черкаського неба. Як вона здійснюється?

— Не тільки бійці ТрО, а, до речі, і ДФТГ здійснюють цю оборону і досить успішно. Мотивовані хлопці, мають досить великий досвід. Хоча часто це і вже літні люди, яким за 55-60 років, і вони ефективно віднайшли себе в мобільно-вогневих групах. 

Працюємо по захисту, збільшуємо МВГ, вдосконалюємось і в плані озброєння, і засобів відстеження БпЛА ворога. Скільки груп в нас, я говорити не буду. Але їх недостатньо. Будемо їх збільшувати, тренувати.

— У 2022-2023 роках був такий інформаційний порядок денний, коли всі чекали перемоги. Починаючи з 2025-го, мабуть, найбільше говорять про мир, про завершення війни. Моє запитання, яке, мабуть, всіх цікавить і в Черкасах, і в Україні, коли закінчиться війна, на вашу думку?

— Ми самі чекаємо її завершення. І все для цього робимо, щоб пришвидшити це закінчити. Але це питання риторичне. Ми повинні нищити ворога, що ми успішно робимо. Рано чи пізно все закінчується, і війна теж закінчиться. Якими втратами? Якими наслідками? Хотілося б найменшими.

Інтерв’ю з Ярославом Попком

Читайте також: Хто радив і досі радить меру Черкас Бондаренку.

Сергій Макаренко

Розслідування, моніторинг судових справ та оперативна інформація про найбільш резонансні новини Черкас. Підписуйся на телеграм-канал “18000 | Шо там у Черкасах?”