Вони різного віку, живуть у різних містах, їхні історії кохання не схожі одна на одну. Та вони всі продовжують кохати, попри війну. Подружжя залізничників відзначило свою 65-ту річницю в смілянському РАЦСі. Молода науковиця й власниця титулу ІІІ віце-міс Україна-Всесвіт та її обранець засновник івент-фірми поєднали свої серця під наглядом Тараса в Каневі. А юна пара з Черкас після квесту-освідчення вінчалася в одному з соборів Львова.
Яке воно справжнє кохання, дізнавався “18000”.
Кохати раз на все життя
Доліард і Людмила Ватруби одружилися в 1958 році, а минулоріч вони відзначили залізне весілля – 65 років разом. Поважну дату засвідчили в РАЦСі, як уперше, а потім влаштували святкування зі знайомими. Їхнє кохання загартоване довгими переїздами, тяжкою працею, окупацією, а ще натхненне спільними подорожами і безцінною підтримкою одне одного.
Пан Доліард родом із Миколаєва, а пані Людмила народилася на Далекому Сході росії, але її рідні з Одещини, куди вона згодом повернулася. Ще маленькими вони мали безліч переїздів, адже застали Другу світову війну. Їхні сім’ї тоді переїжджали з одного до іншого російського міста. Доліард повернувся на Батьківщину, у Болград, після завершення війни. Це був період його шкільних років. Пані Людмила – лише у 1950 році, коли її тата залізничника перевели працювати на станцію імені Тараса Шевченка в Смілу.
Саме в Смілі на Черкащині закохані знайшли одне одного. Після другого курсу навчання в Дніпровському університеті залізничного транспорту, як він зветься нині, 21-річний Доліард поїхав на практику, яка тривала на залізничній станції Шевченка.
– Одного разу з однокурсником пішли на пляж, що під залізничним мостом при в’їзді на станцію. Там побачили двох дівчат із книжками, вони посилено щось вчили. Так і познайомилися: одну з них звали Женя, іншу – Люда. Запросили їх увечері на танці, вони прийшли. Після мали провести дівчат додому. Спершу я звернув увагу на Женю, а друг – на Люду, але дорогою так склалося, що 17-річна Люда опинилася зі мною й ми досі залишаємося разом, – пригадує Доліард.
Ще кілька років пара зустрічалася то в Києві, де вже навчалася і жила Людмила, то в Смілі. Дівчина вирішила продовжити сімейну традицію і обрала залізничну професію. За три роки закохані розписалися.
– Після завершення навчання мене направили на північну залізничну дорогу. Тому зробив пропозицію Людмилі одружитися й поїхати разом за моїм призначенням. Хоча вона вже працювала й мала київську прописку, погодилася і все залишила, – розповідає Доліард. – Перед цим ми розписалися. Щоб оминути випробувальний термін, я поїхав у село Крюківщина Київської області, домовився з місцевою головою і вона нас розписала.
Після у наречених почалася подорож, щоправда не “медова”. Вони їздили містами росії, працювали на залізничних станціях на різних посадах, допоки вирішили повернутися в Україну. Так подружжя знову опинилося в Смілі, у 1960-му в них народився син. Уже за рік сім’я переїхала працювати на Одещину, а ще за певний час у Херсон, що став домом Ватрубів до вторгнення росіян у 2022 році.
Доліард і Людмила пригадують, що довгий час не мали грошей, багато працювали, проте все робили разом. У них є спільне хобі – туризм, тому влітку намагалися подорожувати. Кажуть, що першою була поїздка на “Запорожці”, відвідали 15 областей України. А з роками вони об’їхали ледь не пів світу, побачивши 42 країни.
– Пам’ятаю, на сорокаріччя чоловік подарував перший букет квітів. Тоді жили в Чорноморську. Ми певний час були бідні, розуміла, що йому потрібно зробити, щоб витратитися на подарунок. Я тоді розплакалася, – каже пані Людмила. – Кохання завжди буде з нами, ми підтримуємо одне одного донині.
Підтримує ідеї дружини пан Доліард і в тому, щоб відзначати їхній день весілля. Так вони святкували в РАЦСі свої срібний, золотий і залізний шлюби. Кажуть, що масштабного свята в 1958-му не вдалося організувати, навіть обручки пара не мала. Прикраси наречені придбали під час подорожі в Єгипет, а офіційно одягнули їх на чергову річницю.
– Склалася вже традиція відзначати день весілля. Дружині це подобається, а якщо їй подобається, то треба приносити цю радість. Коли ми переїхали в Смілу в 2022-му, після дев’яти місяців окупації в Херсоні, відразу познайомилися з місцевими жителями. Тому в РАЦС вже прийшли зі знайомими. Нас провели у зал одруження під марш Мендельсона, розстелили нам рушник, ми одягнули обручки, – розповідає пан Доліард. – Після офіційної частини продовжили святкування вдома з піснями й танцями.
Пані Людмила каже, що головне в коханні – ніжність і хороше ставлення до партнера. Її чоловік додає, що між ними ніколи не існувало заздрості, бо ставали на ноги разом, поважають одне одного і підтримують.
– Я думаю, кохання може існувати вічно. Як побачив уперше Люду, так досі не знаходжу в ній недоліків, із кожним роком стає для мене все важливішою, – каже Доліард Ватруба.
Їхні серця поєдналися в Каневі – “тут вже навіки”
Історія кохання Матковських просякнута символами. Їхні стосунки ніжні й щирі. Оксані 28 років, вона аспірантка Інституту української мови НАН України, раніше стала ІІІ віце-міс Україна-Всесвіт. Олександру – 36-ть і він очільник івент-фірми. Цих двох поєднали спільні родинні цінності, активний спосіб життя, навіть один смак у їжі та, безумовно, кохання.
Оксана родом із Чернівців і довго наважувалася переїхати в Київ. Її підштовхувала до цього сестра. Саме вона була знайома з Олександром.
– Вони були знайомі, відповідно, додалися одне до одного в друзі в соціальних мережах. Так він побачив наше з сестрами фото, нас троє, де ми в українських хустках у бабусі колядуємо. Каже, що мене помітив одразу, потім додав у друзі, – розповідає дівчина.
Проте Олександр вирішив, що їздити у Чернівці з Києва на побачення дуже далеко, тому пара подумала, що напевно “не доля” і припинила спілкування. Та вже скоро доля показала гарний знак. У 2021 році Оксана таки переїхала до столиці. Вона зробила світлину саме з тієї спортивної зали, яку відвідує Олександр. Так між ними знову зав’язалася розмова: чоловік запросив дівчину на каву й відтоді пара разом.
Освідчився Олександр минулоріч на День Незалежності. Попередньо чоловік попросив благословення в батька майбутньої дружини. Та Оксана каже, що до останнього ні про що не здогадувалася, навіть квіти й ігристе не натякнули їй на пропозицію. Вона пригадує той романтичний ранок:
– Це відбулося у заміському будинку Олександра. Він вирішив освідчитися вдома, казав мені: “Це наш двір і тут будуть бігати наші діти, яким зможу розповісти, що на цьому місці я зробив пропозицію вашій мамі”, – пригадує Оксана. – Він приготував сніданок, стіл стояв серед природи, за будинком. Замовив квіти, ігристе. Все було ніжно й затишно.
Ще за рік до розпису Олександр долучився до проєкту, який передбачав захід у Каневі. Оксана каже, що їй це імпонувало. Вона сподівалася, що ідея створення простору ідентифікації для кожного українця в Каневі буде реалізована. Так вони час від часу відвідували місто і воно їм припало до душі. Захід “Канів. Шлях до себе” у межах проєкту був запланований на кінець вересня, а вже за кілька днів пара хотіла розписатися, на Покрову, 1 жовтня.
– Ми обдзвонювали РАЦСи в Києві, але вони не працювали в неділю. Зрозумівши, що ми будемо в Каневі ближче до Покрови, вирішили дізнатися, чи зможемо розписатися тут, і нам дозволили. Так гарно склалися обставини, – розповідає Оксана. – Під час заходу ми говорили про важливість створення українського осередку, місця української ідентичності. Я була натхненна тим, що там відбувалося. Також напередодні ми посадили калину з Віктором Ющенком, який був на заході. Ми нікому не казали про розпис, але й це було символічно. Знаємо, що скоро повернемося до українського символу роду – калини.
Також читайте: Дукачі, намиста, сережки: як родина з Черкащини повертає українську культуру.
Розпис відбувся, як планували, інтимно: Оксана й Олександр були удвох.
– Було дуже чуттєво. Коли нас оголосили чоловіком і дружиною, ми розплакалися, обняли пані Світлану, яка нас розписувала. Потім аналізували, що це був найбільш емоційний і важливий момент. Ми вперше одягли обручки й нас оголосили чоловіком і дружиною, – пригадує дівчина і додає, що свої серця вони з чоловіком залишили в Каневі.
Після розпису подружжю вдалося потрапити ще й у канівський храм Покрови Пресвятої Богородиці, де тривало храмове свято. А вже за тиждень закохані відзначили весілля разом із рідними й друзями в заміському комплексі на Київщині. Подружжя каже, що свято не було гучним, проте воно відбулося: позитивні емоції потрібні і під час війни.
– Святкування в ці часи українцям дуже потрібне: чи свято особисте, чи загальне, робити це треба по максимуму. Приносити позитивні емоції для балансу. Залишається лише запитання, в якому форматі. Спокійно, виважено та у родинному колі – це, на мою думку, найкращий спосіб, – каже Олександр. – Звісно, війна дуже впливає на стосунки. Ми одружились у війну, немає ні медового місяця, ні загального настрою суспільства зі зрозумілих причин. Зараз позитивна новина дуже швидко замінюється на негативну, тому й варто створювати позитивні за можливості.
Оксана каже, що цінує сімейні цінності, такої ж думки дотримується і Олександр. Крім того, погляди подружжя збігаються й на те, як проводити час разом: можуть сходити і на рок-концерт, і на презентацію словника, вони захоплюються спортом, мають спільні смаки у їжі.
– Важливо, щоб людина могла мене підтримати у всьому, за це я його ціную і поважаю. На нашому весіллі батьки говорили, що основне – це повага і довіра. А ще мені здається, що важливо намагатися максимально зрозуміти одне одного: людина – це окремий світ і він не може бути таким, як у тебе, і треба бути готовим іти назустріч і згадувати цінності, – зазначає Оксана.
Олександр каже, що не дає коханню терміну: є складні і є щасливі моменти в подружньому житті. Його серкет кохання такий:
– Подивитись в очі і розуміти, що людина навпроти з тобою до самого кінця. Вірність і намагання відчути й почути, прожити та поділитись емоціями, жити разом. Закохуюсь щодня в Оксанку! Ми побралися біля дніпровських круч і під наглядом Тараса, що може бути кращим для українців – тут вже навіки!
Брали шлюб перед Богом
Ця пара одружилася, щойно зрозуміла, що він і вона готові бути разом упродовж життя. Вадим Горобець і Діана Бурлака взяли шлюб у черкаському РАЦСі, а вінчалися у храмі Львова. Історія їхнього знайомства і таїнство вінчання лише підтверджують те, що справжнє кохання існує.
24-річний Вадим і 21-річна Діана родом із Черкас. Він працює в ДСНС, вона в Черкаській ОДА. Їхня історія стосунків зав’язалася у 2022 році в соцмережі, за рік до того, як пара почала зустрічатися.
– Я перейшла в інститут пожежної безпеки і хотіла знайти друзів, вирішила пошукати в інтернеті, хто тут навчається. Так натрапила на сторінку Вадима, вподобала його світлину й додалася в друзі, він відповів взаємністю. Потім напросилася на екскурсію в пожежну частину, я була єдиною відвідувачкою. Після Вадим обіцяв написати, але так цього й не зробив, – пригадує Діана.
Вадим хоч і не писав, та залишав “лайки” на світлинах дівчини. Діана це помітила і, перевіривши ще раз свою теорію, через рік написала йому сама. Ця ж комунікація завершилася побаченням. Діана сміється й каже, що цього разу також “напросилася”. Відтоді пара разом. Тепер мають гарну традицію – щомісяця 8 числа святкувати свій день.
Пара не відкладала з одруженням, Вадим зізнається, що був готовий освідчитися вже за три місяці після того, як почав зустрічатися зі своєю обраницею. Діана ж каже, що ще на початку стосунків погодилася стати дружиною Вадима, щоправда жартома.
– Пропозицію зробив у серпні минулого року, хоча Діані до цього неодноразово говорив, що скоро все відбудеться, – розповідає хлопець. – Перед освідченням влаштував квест. Було сім локацій, які пов’язані з подіями, що були в нашому спільному житті. Першою локацією було моє місце роботи. Товариші викотили пожежний автомобіль, усередині якого лежав конверт із наступною адресою. Серед них були і заклади харчування, і боулінг, остання – “Фаро”, де улюблена паста Діани.
Освідчення відбулося на другому поверсі ресторану, який орендував Вадим. Каже, що день був емоційно нелегкий, але дуже важливий. За кілька місяців пара розписалася в черкаському РАЦСі. Це було спонтанно, адже, як з’ясувалося, без штампу їх могли не повінчати. Тому церемонія була камерною: лише наречені та їхні батьки. Замість сукні Діана була в штанах і кофтині, а Вадим не в костюмі, а формі ДСНС.
Найважливіше для пари сталося у Львові. До цього дня вони готувалися відповідально. За два тижні до вінчання пара відвідала церкву, забронювала ресторан. А ще ретельно поставилися до пошуку вбрання. Вишиту сукню й сорочку шукали не лише у Львові, а й у Яремче та Коломиї.
– Вінчатися запропонував Вадим. Це була його мрія. Влітку, коли відпочивали у Львові, ми відвідали різні церкви, і я пожартувала, що в цьому місті можна було б повінчатися. Але незабаром це стало реальністю, – каже Діана.
Святковий день почався рано і не без цікавих історій. На церемонію вінчання пара зібрала рідних і друзів.
– Ми, як завжди, запізнилися. Діана натерла ногу, поки ми бігли в церкву, й позбивала передки на взутті, я намагався знайти аптеку. І в цей день дощило, – пригадує хлопець. – Ще була одна історія. Напередодні ми обрали для себе ікони. Нас запевнили, що таких багато, і ми зможемо придбати їх у день вінчання. Але саме тих, які ми обрали, вже не було. Діана засмутилася, я був готовий шукати їх в інших храмах, але, на щастя, нам запропонували схожі.
Церемонія тривала близько години, подружжя пригадує, що емоції перехоплювали подих: хтось був щасливий, інші не стримували сліз. Діана каже, що хвилювалася, та найбільш чуттєвим став момент, коли стала на коліна й промовляла присягу.
– Для мене вінчання – це затвердити рішення перед Богом – я певний у тому, що обрав ту жінку, з якою хочу прожити життя, – каже Вадим. – Під час вінчання стримував емоції на обличчі, як міг, але був щасливий, що все відбувається. Це ж раз на життя, ще й у такому місті, в такій церкві, перед Богом.
Подружжя каже, що продовжують відзначати всі свята, дарувати подарунки одне одному. Так проявляють почуття. Крім цього, щодня в їхньому житті є щирі вчинки, які вказують на підтримку.
– Коли важко вранці прокинутися, на мене завжди чекає сніданок із чаєм. Чоловік, коли ми зустрічаємося, завжди несе мою сумочку, хоча вона неважка. Після насиченого робочого дня, якщо я захочу морозива за кілька хвилин до закриття магазину, Вадим придбає його для мене. Турбота є щодня в дрібницях, – розповідає Діана. – Водночас цінно чути те, що говорить твій партнер, враховувати його бажання і ставити їх на рівні зі своїми.
Вадим додає, що для нього теж важлива турбота й особливо те, що дружина завжди поряд, попри поганий настрій, втому чи хворобу. Вони щодня знаходять нову тему для розмови, а це не кожній парі вдається.
І справді, головне – триматися разом, рухатися в одному напрямку, продовжувати жити, кохати, поєднувати серця за будь-яких умов.
– Я вважаю, якщо люди кохають, то не треба відкладати задуми на потім, життя в нас одне і ми не знаємо, коли завершиться війна, – підсумовує Вадим.
Також читайте: Крафтові вина з Умані. Історія ветерана ЗСУ, який став визнаним виноробом.
Відеоісторії про черкащан, добірки корисностей та залаштунки життя команди “18000” – підписуйся на наш інстаграм