Врятував Житомир і мінімум два села: історія загиблого льотчика з Черкащини (ФОТО)

9 березня обірвалося життя військового льотчика з Черкащини Євгена Лисенка. Перед смертю чоловік збив один із літаків російських окупантів та, взявши на себе удар, врятував Житомир і ще кілька населених пунктів від обстрілів із повітря. 

За особисту мужність під час виконання бойових завдань та захист України Євгена посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. 

Нині на Житомирщині чоловіку хочуть звести пам’ятник. Для них та України чоловік назавжди залишиться Героєм, у пам’яті ж батьків і дружини – тим, хто пішов на війну, аби врятувати від неї українських дітей. 

“18000” поспілкувався із сім’єю загиблого Героя та дізнався, коли війна прийшла в життя Євгена

“Женю, тобі тільки сісти в літак – і вже й летіти”

Із сім’єю Євгена ми зустрілися на малій батьківщині воїна – в Ротмистрівці що на Смілянщині. Тут від часу його загибелі разом із батьками Євгена тимчасово оселилася і його дружина з двома малолітніми дітьми. Мама бійця Світлана Лисенко говорить: разом легше пережити горе, проте до кінця усвідомити, що Жені (так звуть його рідні, – ред.) більше немає, не вдається. 

Беручи до рук альбом зі світлинами сина, пані Світлана починає згадувати, яким Євген був у дитинстві та як прийшов до майбутньої професії. Спогади та онуки – єдине, що нині гріє розбите материнське серце.

Жінка згадує: стати військовим Євген хотів ще з дитинства. Поштовхом до цього став серіал “Кадети”. Саме після його перегляду хлопець вирішив, що спробує вступити до військового ліцею, а вже після 7-ого класу почав навчання в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна у Боярці. Там Євген проводив більшість часу, приїжджаючи додому в рідну Ротмистрівку лише двічі на місяць. 

– У 12 років він уже став самостійною дитиною. Почалося доросле життя, – згадує Світлана Лисенко. – Коли на першому курсі був день відкритих дверей і приїхали представники харківського університету, він сказав, що буде льотчиком. Бабуся тоді говорила: “Женя, ким завгодно, лише не льотчиком!”, на що син твердо відповідав, що вже вирішив. 

Євген Лисенко

Світлана додає: думала, коли син виросте – змінить свою думку щодо майбутньої професії. Проте Євген вирішив твердо. 

– Йому завжди все вдавалося. Його ніхто не вчив ні на чому їздити: ні на велосипеді, ні на мотоциклі, ні на машині. Він просто сідав і їхав. У якийсь момент летів літак і я сказала: “Женю, тобі тільки сісти в літак – і вже й летіти”. Не знаю, можливо, це закарбувалося йому в пам’яті й вплинуло на подальший вибір, – ділиться жінка. – Так і вийшло: йому й літати не було проблем. 

Світлана Лисенко

Та попри страх за обрану сином професію, батьки завжди підтримували Євгена. Вірили: літати – його покликання. 

– Ми йому не заперечували. Коли ми подавали документи в Харків, то я запропонувала подати на ще якийсь факультет, а раптом не пройде. На що він (Євген, – ред.) відповів: ні, якщо не пройду – вступатиму наступного року, –  розповідає Світлана.

Винищувачі МІГ-29

Саме під час навчання в Харківському національному університеті Повітряних Сил Євген уперше почав літати на винищувачі МІГ-29 – бойовому літаку, на якому і врятував життя житомирцям в своєму останньому бою. 

– У 2015 році їхньому курсу додали магістратуру, тоді вони й почали вилітати на МІГ-29. До цього всі літали на Л-29 і ХАЗ, – ділиться дружина воїна Катерина. 

Катерина – дружина Євгена

Рідні додають: відразу після закінчення університету Євген ніс бойові чергування в Миколаєві та Мелітополі, паралельно маючи вильоти в Донецьку та Луганську області. Він – офіцер бойових дій АТО, тож війна ввійшла в життя Євгена раніше 24 лютого 2022-ого. 

– За час російсько-української війни ми бачилися 2-3 рази в рік, – згадує мама Євгена. – Коли я в нього запитувала про війну, то починала плакати, тому про це він більше говорив із батьком. 

Часто жила на відстані з Євгеном через відрядження і його дружина з дітьми. Почасти сім’я проживала в різних містах і лише за рік до повномасштабної війни “осіла” в Луцьку. 

– Це був один рік за весь час нашого подружнього життя, коли всією родиною на постійній основі ми жили на одному місці. До народження сина ми часто жили на відстані. Але зараз я розумію, що краще було б так, ніж так, як сталося, – ділиться дружина. 

Дружина та донька Євгена

Нині через малий вік діти Євгена та Катерини ще не розуміють, що тато більше не повернеться. Проте не хочуть вірити в це й дорослі. 

– Ми вчимося жити з цим. Але поки що немає розуміння, що він не з нами. Здається, що він просто у відрядженні. Ми завжди були на відстані, але це можна було перенести, бо він постійно був на зв’язку. А зараз його немає, і поки що в це не віриться, – зізнається Катерина. 

Переживає втрату родина не сама: намагаються розділити горе з ними житомирці, чиє життя врятував Євген. 

– До нас телефонують люди з Житомира. Хочуть поставити йому там пам’ятник. Говорять, що своїм життям він врятував мінімум два села та саме місто Житомир. Вони нас підтримують такою мірою, наскільки можуть, – крізь сльози розповідає мама Євгена. – Я знаю, що нам ніяк не повернути нашого Женю. Та, принаймні, із нами розділили горе тисячі людей. 

“Я там де потрібно, щоб людям було безпечно”

Ранок 24 лютого для Євгена розпочався о третій. За словами дружини Катерини, саме тоді до нього зателефонували з роботи й він поспіхом почав збирати речі. 

– У нього ще не була зібрана сумка, хоч інші товариші й готувалися завчасно. Женя чомусь жодної сумки не зібрав. Мабуть, не хотів у це вірити. Поспіхом узяв речі, вдягнувся, поцілував і поїхав, – згадує Катерина. – На прощання я завжди дивилася у вікно й чекала, коли він надворі подивиться у відповідь. Однак того разу не подивився.

Катерина додає: спочатку дружини побратимів Євгена заспокоювали одна одну, говорячи, що це все навчальна тривога й перевірка готовності частин. 

– Але, коли я почула гул літаків, які підняли в небо, зрозуміла: це не навчання, – говорить Катерина. – О четвертій ранку я почула, що літаки підняли в небо, а вже о п’ятій наш аеродром почали бомбити з ракет.

Попри зайнятість, паралельно з виконанням бойових завдань Євген щодня знаходив час писати дружині та батькам. Саме він і сповістив їм про початок повномасштабної війни. 

– Опів на сьому ранку мені зателефонував Женя й сказав: “Мамо, щоб не було, залишайся на зв’язку. Я тебе дуже прошу. Усе, я більше говорити не можу”. Потім у нас були лише переписки по 5-6 разів у день, на які син відповідав коротко “ок” чи “добре”. Найгірше було, коли він по кілька годин не виходив на зв’язок, – ділиться Світлана. 

Один раз за весь час Євген зателефонував до них із батьком. 

– Голос був врівноважений, він розпитував, як ми. Тоді чоловік запитав його, де вони: на місці чи ні? На що він (Євген, – ред.) відповів: Я там де потрібно, щоб людям було безпечно”, – крізь сльози згадує Світлана. 

Це були останні слова, які Євген сказав батькам. 9 березня життя воїна під час битви з двома російськими літаками під Житомиром обірвала ворожа ППО. 

– Якби повернути час до 24 лютого, я переконана: він знову пішов би на війну,говорить мама Євгена.- Інше питання: чи відпустили б ми його тепер. 

До 9 березня лише за вказівками Євгена жила його дружина. Напередодні того страшного дня вона з дітьми мала виїхати з України, проте в останній момент вирішила залишитися на Заході. Говорить: промайнула думка, а раптом щось станеться, і вона не матиме змоги повернутися назад.

– Коли він загинув, ми з дітьми були неподалік Буковеля. Увечері ми сиділи і я не могла зв’язатися з чоловіком. У цей час Лізуня (донька, – ред.) сиділа поруч і, вказуючи на ліжко, сказала: “Он тато сидить”, – говорить Катерина. – Зранку нам зателефонували й сказали, що Жені більше немає. 

Катерина додає: поки що донька не розуміє, що Євген загинув, тож часто говорить, що буде, коли тато приїде. Їхньому ж молодшому сину ще немає навіть року. Однак дружина переконана: коли діти виростуть, будуть пишатися татом. 

– Хотілося б, щоб Женя бачив, як ростуть діти. Він їх дуже любив і завжди мав час для них. Яким би втомленим не був, приходив із роботи, кидав речі, брав малих і йшов гратися на майданчик, – згадує Катерина. – Нам його дуже не вистачатиме. 

12 березня Євгена поховали в рідній Ротмистрівці. На могилі воїна – літак, із яким його назавжди пов’язана доля. 

Текст та фото – Анастасія Небога

Долучайся до телеграм-каналу “Шо там у Черкасах?”. Оперативно повідомляємо про повітряні тривоги і першими повідомимо про нашу перемогу

коментарі

8 Коментарів

  1. Слава Герою, царство небесне.. 🙁

  2. Настоящий ВОИН-ГЕРОЙ,Гордость
    Украины!Слава Герою!
    Герої не вмирають🇺🇦

  3. Вічна і світла пам,ять молодому, мужньому герою України! Шкода і тяжко, що нас залишають найкращі воїни. Родині низький уклін, співчуття, тримайтеся.

  4. Дякую родині героя за сина, чоловіка, батька! Він найкращий! Євгена вже не повернути, проте його славний подвиг ніколи не забудем! Кріпіться. Герої не вмирають!

  5. Вічна пам’ять герою !!! Від вдячних Житомирян !!! Завдяки таким героям ми переможемо !!! Батькам і дружині мої щирі співчуття !!! Слава Україні ! Героям Слава !!!

  6. Как горько, что погиб такой молодой, но отважный патриот, профессионал, гордость нашей страны!!! Слава нашей армии! Слава нашим героям!!!

  7. Дякую батькам за такого сина ! Бій був над нашим селом , було страшно , але дякую що відвів літак. Дуже хочу після перемоги щоб наша вулиця була названа його іменем ! Слава герою !

  8. Вічна пам’ять і Слава Герою. Земний уклін родині за нашого захисника. Житомиряни ніколи не забудуть подвиг Героя і вічно шануватимуть Євгена Лисенко за наше збережене місто

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.