Українські сорочки, рушники, а ще корсетки, плахти, очіпки – це не лише одяг, який носили наші пращури. Це один із елементів ідентифікації нації. Мода на етностиль повертається, однак часто в сучасному одязі можна зустріти помилки. Черкащанка Наталія Крамна-Таран береже український код у своїй старовинній колекції вишитих сорочок. Більшість свого життя вона оживляє минувшину на нових речах для сучасників. За її хустками, сорочками і рушниками знайомляться з Україною в інших країнах, її роботи прикрашають зали черкаських ресторанів.
– Для мене це все предмети самоідентифікації, української ідентичності. Багато десятиріч російська імперія, радянська влада стирали кордони між українцями, росіянами і білорусами. Було знищено багато унікальних сорочок і рушників. У кожній з цих країн знали різноманітні старовинні види вишивки, але орієнтовно з кінця 19 століття і початку 20 століття їх забули. Всі почали вишивати хрестиком і гладдю. Радянський Союз підживлював це газетами і журналами, де навмисно друкували орнаменти хрестиком. Тепер неможливо встановити, звідки родом та чи та сорочка, – каже художниця-вишивальниця Наталія Крамна-Таран.
“18000” розповідає історію жительки Черкас, яка популяризує справжню українську вишивку: фахівчиня 25 років життя присвятила улюбленій справі, в її колекції до трьох десятків одиниць старовинного одягу, вона вишила понад сотню українських сорочок, знає до 200 технік народної вишивки, нині веде вишивальний гурток у Черкасах. Її мета – повернути вишивку у кожний дім.
“Гени таки працюють”: від прабабусі до дідуся, від матері до доньки
Наталія Крамна-Таран родом із селища Буки Уманського району, що на Черкащині. Дитинство мала безтурботне, бо жила з дідусем і бабусею. Вона змалечку знала, що Радянський Союз – це зло, але говорити про це настрого забороняли. Її бабуся знала українські традиції, але через тодішні заборони не фарбувала яйця до Великодня і не пекла пасок, рукоділлям теж не займалася. А от дідусь пані Наталії, хоч і закінчив московську школу, і слова російського вдома не сказав. А ще він любив, коли руки при ділі.
– Мати дідуся була вишивальницею і швачкою у Фастові. Вони з чоловіком рано пішли з життя. Хоча дідуся з шести років виховувала його найстарша сестра, він зберіг тягу до рукоділля. Вона передалася і моїй мамі. Дідусь не міг їй показати, як шити, але шукав того, хто б це зробив. І він купив мамі швейну машинку, яку ми досі зберігаємо, – розповідає пані Наталія. – Гени таки працюють. Моя мама не знала своєї бабусі з Фастова, навіть на фото ніколи не бачила. Але цікавість до шиття успадкувала.
Фото з архіву пані Наталії. Буки
Перед школою маленьку Наталію батьки привезли в Черкаси. Сміючись, вона пригадує, що незвикнувши до новинок міста, віталася з манекенами у вітринах, бо у селі ж всі між собою вітаються. Ще перед першим класом Наталія в’язала гачком, потім мама її навчила в’язати спицями, а згодом – вишивати. Також дівчинка захоплювалась малюванням.
– У 80-90-ті роки ніхто з простого люду не знав технік вишивки, тоді вишивали хрестиком і гладдю. Я теж уміла. З дитинства брала участь у виставках, – розповідає вишивальниця. Зізнається, що багато чого попсувала в дитинстві. – У мами була весільна сукня зі срібними люрексовими нитками, я її порізала вже не пам’ятаю на що. А потім мама купила імпортну тканину і повісила в кімнаті штори, дуже просила не чіпати їх. Але я знайшла вихід: витягувала по ниточці, коли вони мені були потрібні.
Окрім вишивки, дівчина захоплювалася ветеринарією, тому вагалася, яку професію обрати. Забігаючи наперед, лікування тварин стало хобі для пані Наталії, а шиття та вишивання – справою життя.
На фабрику ім. Лесі Українки повернулася вишивка
Наталія Крамна-Таран у 1995-му вступила до Черкаського вищого професійного училища (тоді училище №20 – ред.), бо там навчали на художників із вишивки.
– Теорією, яку нам дали, я користуюся досі. У мене є зошит із технології художньої вишивки на 96 аркушів, у ньому позаду ще приклеєні листочки, бо не вистачало місця. Там інформації: від початкових швів до шедеврів. В училищі ми опанували майже 200 швів української вишивки, – розповідає пані Наталія. – Я володію всіма цими техніками, але серед них багато локальних, тому постійно ними не вишиваю. Користуюся улюбленими.
Спеціальності, за якою навчалася черкащанка, у вищому професійному училищі вже немає, як і охочих на неї вступати. Та все ж в Україні залишилися кілька закладів, де навчають мистецтву вишивки, наприклад, у Вижниці та Решетилівці.
Після навчання майбутня вишивальниця потрапила на швейну фабрику імені Лесі Українки, хоча її мама працювала на іншій фабриці, де на дівчину теж чекали. Однак фабрика імені Лесі України була єдиною в місті, де раніше займалися вишивкою. Пані Наталія сподівалася, що з часом виробництво повернеться до цього напряму.
– Пам’ятаю, як ми студентами потрапили на екскурсію на фабрику Лесі Українки, тоді ще був вишивальний цех. Те, що ми там побачили, дуже розсмішило: працівники сиділи, одноманітно вишивали і разом у такт рухали і тілом, і головою. Такі раніше були машинки, зараз так не треба рухатися, – сміється мисткиня.
Фото з фейсбуку пані Наталії за 2023 рік. Її колекція реплік жіночого строю Середньої Наддніпрянщини
Наталія, прийшовши на фабрику у 1999-му, працювала там, де було місце: підміняла то тих, хто шиє рукава, або тих, хто – кармани. Зміна роботи їй подобалася, бо одноманітність – не для неї.
– Підприємство, яке колись було вишивальним, через спад попиту вимушене було перекваліфікуватися на швейне і брати замовлення з-за кордону. Ми шили футболки, халати, куртки, пальта – все. Фабрика – це потік, а ти – у схемі. Наприклад, цілий день готуєш і шиєш манжети. Так може тривати місяць чи три. Далі з’являється нова модель і все спочатку. Мені ж пощастило, що потрапила в “резервісти”: я не сиділа над чимось одним, тому багато чому навчилася, – пояснює черкащанка.
Згодом пані Наталія, виконавши рушник, перемогла в конкурсі, який організовували на фабриці, і їй запропонували місце художниці. Так вона долучилася до відродження вишивального напряму на виробництві: шили рушники, одяг, скатерки, фіранки, серветки, костюми для колективів. За 21 рік черкащанка пройшла шлях від швачки до директорки приватного підприємства.
– Жоден університет не дасть такого досвіду, який отримала я. Хоч і мала освіту художниці, сіла за машинку – корона не спала. Я зараз вдячна за той досвід, який набула на фабриці, – каже Наталія Крамна-Таран.
Дев’ять швейних машинок і колектив вишивальниць
Паралельно черкаська вишивальниця вступила до Національної спілки майстрів народного мистецтва і готувалася до виставок. Першою була – “Хустки Наддніпрянщини”, після показу роботи Наталії Крамної-Таран знайшли своїх власників.
Із 2020-го черкащанка наважилася працювати на себе. Вона відчувала, що скоро залишить фабрику, тому купувала швейні машинки й облаштовувала робоче місце вдома. Наразі має аж дев’ять промислових машинок.
– Чому я пішла з фабрики? Так склалися умови. Власникам стала непотрібною народна вишивка. Вони хотіли сучасного, а я бачу, що весь світ робить сучасне, а справжнього українського – мало хто, – пояснює пані Наталія.
Фото з архіву пані Наталії. Хустки її авторства
Разом із нею з підприємства пішли вишивальниці, тепер вони разом задають український тон. Наталія Крамна-Таран – за головну: приймає замовлення, їздить до замовників, укладає угоди, робить заміри клієнтів, кроїть, створює малюнок і віддає вишивальницям у роботу, сама шиє, гладить, відвозить одяг на примірки.
– Я можу почати працювати з дев’ятої години ранку, вдень виділити час на свої справи, а ближче до вечора повернутися до роботи і можу запрацюватися до другої ночі. Мене такий графік влаштовує, тому що, коли працювала по десять годин на фабриці, на домашні справи часу не залишалося. Спершу боялася таких змін, але зараз вони дуже мені подобаються, – зізнається вишивальниця.
Фото з фейсбуку пані Наталії за 2023 рік. Її колекція реплік жіночого строю Середньої Наддніпрянщини
Із замовленнями до черкащанки звертаються і люди старшого віку, і молодь. Бувають великі замовники, як от ресторани “Тарас Бульба” чи “Рушничок”, для працівників яких пані Наталія нині шиє форму.
– У мене є клієнти ще з фабрики. Тоді батьки привели першокласника, він обрав малюнок, а потім до 11 класу лише в нас замовляв сорочки. Тепер хлопець вступив в університет і знову звернувся до мене, – розповідає Наталія Крамна-Таран. – Нині люди відходять від яскравих квітів, наляпистої вишивки на корсетках і спідницях, замовляють старовинне. Замовлення починається з однієї блузки, а наступними незадовго йдуть очіпки, хустки. Є ті, хто хоче мати весь стрій. Це радує, бо радянська влада нам нав’язала і те, що українки, наприклад, на Купала ходили лише в сорочках. Це не так, сорочка була білизною. Це люди здебільшого розуміють. І якщо хочуть довгу сорочку, то до неї замовляють спідницю.
Якщо сорочку вишивати вручну, на це потрібно від семи днів до трьох місяців. Пані Наталія каже, що над виставковими роботами могла працювати три місяці по вісім годин щодня. Середня вартість її робіт – 6-8 тисяч гривень. Ціна залежить і від складності орнаменту, і від тканини.
Також читайте. Відкрити родинні таємниці: алгоритм пошуку і поради черкащанам, як дослідити свій рід.
Якими були справжні українські вишиванки?
У колекції черкаської вишивальниці – до тридцяти сорочок і з десяток корсеток. Деякі їй віддавали, інші вона купувала в Пирогово. Пані Наталія зберегіє одяг, аби передати його наступним поколінням, адже багато старовинної одежі вже втрачено. Тому вишивальниця зберігає оригінали і відтворює їхні копії. Каже: щоб побачити справжні українські вироби, треба йти в музей.
– Знаєте, я українка степової породи, мене тягне в музей на Полтавщину, у черкаському музеї велика колекція вишиванок, корсеток, головних уборів. Я їх досліджувала. На ярмарках теж цікаво, але люди часто одягають старовинний одяг, не знаючи його походження – це неправильно, – вважає Наталія Крамна-Таран.
Вирізування , пряма гладь, набирування
Фахівчиня розповідає, що техніки і кольори вишивки на Лівобережжі, Правобережжі й Уманщині різняться. Вишивальниці Лівобережжя часто використовували вирізування. На сорочках Правобережжя воно теж є, але композиційно інакше. У селах Мошни, Байбузи Черкаського району – унікальна вишивка, створена по малюнку. Також тут використовували тамбурний і стебловий шви, штапівку.
Пані Наталія як художниця сама створює орнаменти для сорочок і рушників, та зауважує: нового вже не вигадати. До того ж відтворити стародавній орнамент нині за допомогою машинної вишивки – легко.
– В українському орнаменті головний символ – ромб, бо ми землероби. Робм – поле, крапка в ньому – засіяне поле. Зустрічала сорочки з квітами в ромбах: їх вишивала жінка, яка хотіла дітей, пізніше, щоб не бути родючою, випорювала їх, – розповідає вишивальниця. – Коли на сорочці вишита калина, дубове листя, мальва чи волошка – це не дуже давні орнаменти, їм років 100-150 років. Я ж використовую старовинні. У них є трикутники, квадрати, прямокутники, завиточки, що в комбінації створюють або меандр (неперервна звивиста лінія, елементи якої час від часу повторюються, – ред.), або засіяне поле.
Коса гладь, хрестик і штапівка
Також треба знати, де розмістити орнамент і на сорочках, і на рушниках. Найбільш зашитим місцем на старовинних сорочках були рукава зверху, нижче плеча. Далі по рукаву могла бути розкидка або ж обходилися без неї. Нині з’явилася тенденція перевертати малюнок – це “як читати “Отче наш” навпаки”. А рушники українці називали кілковими. Їх ніколи не вішали в хаті від стелі до підлоги, бо тоді одне дерево життя “росте” вверх, а інше – вниз. Коли ж кілок посередині, то обидва дерева “ростуть” угору, хоч і по діагоналі.
– Я стараюся пояснити і переконати людину шити етносорочку, і на День вишиванки одягати білу: на свято – у справжньому. А на сучасних червоних, жовтих, синіх сорочках робити імітацію вишивки, – каже Наталія Крамна-Таран.
Болгарський хрестик, коса гладь, штапівка
Собі ж вона сорочок не купує, звісно, шиє сама. Таких чотири-п’ять має вишитих вручну і чимало з машинною вишивкою. Пані Наталія любить вишиванки і часто одягає їх у повсякденні.
“Моє завдання – якомога більше людей “підсадити” на голку”
Так, Наталія Крамна-Таран продовжує працювати і під час війни. До того ж на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну вона волонтерила зі своєю подругою, мисткинею Катериною Миронюк: шили кавери на шоломи, латали військовим одяг. В одну зі своїх робіт пані Наталія додала блискавку з військової форми, яку носив захисник у Бахмуті. Також вишивальниця відтворювала орнаменти на гільзах. Це були благодійні проєкти Галереї народного мистецтва та Черкаського краєзнавчого музею.
Фото з фейсбуку Катерини Миронюк. Вона з Наталією Крамною-Таран
У 2022-му пані Наталія відновила роботу гуртка для вишивальниць. Тепер у Галерею народного мистецтва приходять ті, хто хоче навчитися вишивати. Серед відвідувачок – і поважні пані, і дівчата, є місцеві жительки, а є переселенки.
– Мені важливо, щоб кожна людина навчилася по максимуму. У групі – до десяти людей, тому в кожного свій темп. Я купую рівномірну домоткану тканину і ми вчимося вишивати на ній: треба придивитися до нитки, навчитися рахувати, – пояснює фахівчиня. – Одна жінка перед від’їздом в Італію встигла побути лише на кількох заняттях, проте дуже хотіла вишити собі сорочку. Я допомогла їй перенести малюнок на тканину, розібрали техніку і вона зараз продовжує вишивати за кордоном.
Пані Наталія каже: щоб виходило вишивати, треба тренуватися. І радить відвідувати курси від фахівців. Це краще, ніж навчатися за роликам в інтернеті.
– Мої вишивальниці обирають малюнок, створюють схему і починають вишивати на клаптику, далі ми розбираємо, де яка помилка. Тепер уже й самі розуміють, де помилилися. Але в народі, наприклад, коли вишивали весільні рушники, їх не пороли. Бо не можна прожити заново вчорашній день, як є, так і є, – каже Наталія Крамна-Таран.
За своє життя черкащанка виконала 18 малюнків для хусток, скільки вишила сорочок – незлічити, та мабуть, більше сотні, а за цей рік уже виготовила два рушники.
– У мене є сорочка, вишита низзю. Цю техніку я вивчила в училищі, але першу сорочку вишила цього року. Її складність у тому, що малюнок вишивають з вивороту, тому важко перелаштувати уяву, що там, де виворіт шва, буде лице. Я довго налаштовувалася на цю роботу, але тепер маю уманську сорочку, – каже пані Наталія.
Фото з архіву пані Наталії. Низь
Але найбільше вона пишається не цієї роботою, а своєю “Сорокою”, виконаною з клаптиків тканини за два вечори. Саме печворк, різновид рукоділля, допоміг їй повернутися до роботи після смерті близької подруги пані Наталії – Катерини Миронюк.
– Із цією технікою мене познайомила майстриня, викладачка Анна Веретільник. Вона в 2023 році відвідала виставку “Україна. Минуле. Війна. Майбутнє” і їй дуже сподобалося. Аня запропонувала мені взяти участь. Спершу я не хотіла братися, настрій був не для цього, до того ж, думала, нащо мені ці клаптики. Тоді Аня надіслала мені світлини, як приклади робіт. Словом, за ніч я зробила одну роботу. Мене це захопило і вже майже рік я займаюся печворком, – розповідає Наталія Крамна-Таран.
Три її роботи в межах виставки “Україна. Минуле. Війна. Майбутнє” нині їздять Європою. Бачили Іспанію, Англію, а зараз на шляху в Данію. Пані Наталія каже: “Якщо ми не можемо подорожувати, то хай хоч роботи побачать світ”.
Фото з архіву пані Наталії. Сорока
Поки вишивальниця працює над золотоніським рушником, її роботи можна буде побачити на ярмарку в Черкасах до Дня Незалежності, а в Чигирині невдовзі відкриють виставку “Кольори вільної країни”.
– Я не заберу з собою те, що навишивала. Крім рушників і сорочок, в мене є колекція ляльок, які вбрані у сорочки, вишиті вручну старовинними видами швів. Думаю, по них теж будуть вчитися. Я показую, як це робити зараз, а хтось буде пізніше. Багато втрачено часу, багато технік забуто, тому моє завдання – якомога більше людей “підсадити” на голку. Раніше вишивали в кожній хаті, інше питання, як, але вишивали всі, – підсумувала черкащанка, художниця-вишивальниця Наталія Крамна-Таран.
Також читайте: Твій код, що носили черкащани сотні років тому.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами