Ми їдемо центром міста на пікапі з мінометом, який нескромно виглядає з накинутої на нього плащівки. Люди зупиняються, обертаються, не одразу переходять “зеброю”, коли водій цього серйозного авто їм поступається дорогою. Водій – начальник управління розвідки 118 бригади ТрО. Попри це – на його руці шеврон “Айдару”, та й саме авто прикрашає “айдарівський” логотип. “Я за ці шеврони заплатив велику дуже ціну”, – коротко резюмує їх наявність герой інтервʼю Микола Сташук, який із “Айдару” прихопив собі також позивний “Молодець” і досвід АТО. Хоча останній – у той пекельний квітень 2022-го у Попасній, зізнається, допомагав лише частково.
У цій дорозі й під час зупинки говорили про Попасну і ключові прорахунки тоді, про шлях черкаської розвідки й Молодця. І про досвід, набутий боями і поразками.
Від стрільця до начальника управління розвідки
Повномасштабну війну я зустрів стрільцем четвертої роти 156 батальйону територіальної оборони. У Попасну поїхав сержантом. Далі став спочатку командиром групи, потім взводу, роти, а тепер є начальником розвідки. Комбриг так вирішив і довірив.
Наша робота – працювати в інтересах командира бригади, щоб він мав ситуативну обізнаність про дії ворога і міг на основі цього ухвалювати рішення.
До повномасштабного вторгнення я воював у складі “Айдару”. Виконував обов’язки командира роти у 2014-2015 роках. Там була диверсійно-розвідувальна рота, у складі якої воювали черкащани, добровольці. Також була група людей, яких задіював ГУР у своїх операціях. Це були добровольці, що ходили в тил до ворога і робили там цікаві речі.
Коли почалась війна, у нас була група з 30 людей. Я мав один “мавік”, в нас були мінометні розрахунки. Ми вже тоді знали, як ефективно знищувати ворога. 90% мого підрозділу – це друзі, знайомі. На початку війни більшість з них прийшли до ветеранів, притулилися, тому що не хотіли загинути десь. Розуміли, що ворог може бути тут, брали зброю. На цьому кістяку почали набиратися й інші.
Я на війну пішов стрільцем. А більшість з 33 добровольців поїхали хтось пилярем, хтось лісорубом. Тому що штат розвідки був зайнятий, територіальна оборона укомплектована, а ми прийшли вже коли почалося вторгнення.
“Тихо прийшов – тихо пішов”
Якщо розвідник – диверсант, головне – це правило “тихо прийшов – так само пішов”. І щоб ворог про це нічого не знаю, а потім відчув серйозний удар, який змінює його плани.
Розвідка – це люди, які повинні ухвалювати рішення. Тут не повинна бути людина, яку назначили. Це поклик серця. Я начальник розвідки й на позиції виходжу разом з бійцями, з командиром групи та командиром роти.
Ще до виходу бійців робимо рекогностування місцевості: ти сам все знаєш, сам все розумієш. Завдання розвідки – поставити спостережні пункти, бачити ворога і доповідати, щоб артилерія могла завдавати удару. Розвідка може завести, розповісти, де й що, допомогти піхоті адаптуватися на місцевості.
Робота на Бахмутському напрямку
Уже понад рік розвідка 118 бригади перебуває в Бахмутському районі, напрямок Сіверська. Тут ми стоїмо разом з легендарним батальйоном “К-2”.
У нас є боєць Банзай, у якого на рахунку дуже багато знищеної техніки. Ми навіть не знали, що за неї дають виплати, й не отримували їх. Тільки зараз запустили цей процес, бо там усе не так просто. Для розуміння, за знищений КамАЗ дають приблизно 30 000 гривень. Це стимул для бійця та підрозділу.
Підтверджений і знищений засіб – це з відеофіксацією. Іноді FPV летить в одну сторону і немає можливості знімати, тому в нас купа не підтверджених випадків і ми за цим не ганяємось.
Кирило Верес (командир батальйону К-2 54-ї ОМбр, – ред.) раніше говорив, що мої бійці десь щось роблять не так. Пройшов час і вже, на його думку, найкращі пілоти – це 118 бригада. Кирила я знаю з 2014 року. Ми приїхали до нього набиратись досвіду, тому що війна навіть з 2022 змінилась дуже сильно. Якщо би ми сиділи в Черкасах і потім виходили, не змогли би працювати так ефективно.
У ТрО немає того озброєння, що є в механізованої бригади, але завдання виконуємо ідентичні. Планували, що ТрО буде на другій лінії і тут можуть бути обмежено придатні люди. До речі, їх у моєму підрозділі дуже багато.
“Для мене влада – це зберегти особовий склад”
Влада дає людині можливості щось реалізувати. Я начальник розвідки та маю владу. Як нею розпоряджатись – це залежить тільки від мене. Для мене влада – це зберегти особовий склад і відповідальність.
Мені було б легше мати невеличку групу з 15-20 людей, щоб зробити їх елітним підрозділом. Взяти найкращих і не морочити голову. Але я розумію, що один боєць чи група у цій війні не переможе – це зробить військо. Його треба формувати.
Коли ми вийшли в Попасну і казали, що ми розвідка 118 бригади, 54 розвідувальний батальйон спочатку на нас дивився скептично. Адже вони – контрактники, професійні розвідники. Потім ми виконували завдання і нас почали поважати. Тепер начальник розвідки дзвонить до нас на кожне свято і вітає. Все залежить від того, з якою відповідальністю ви підходите до виконання завдань. Наш підрозділ викладається на всі 100%.
“Найгірше – коли вмотивованих людей знищують”
Те, що мобілізацію провалили – проблема не армії, а підходу до цього питання. Чому люди тікають від військкомату? Вони не знають, що буде далі. Людина боїться, що її візьмуть, як барана, і заженуть невідомо куди. Скажуть: йди туди, роби те, що накажуть. Нікому це не подобається. Мені теж. Коли мені командир ставить завдання різного рівня (навіть генерал), то іноді я можу сперечатися аж до хрипоти.
Рота розвідки, РУБпАК (рота ударних безпілотних авіаційних комплексів, – ред.), мінометна батарея – зараз у мене зведений підрозділ, який воює дуже ефективно. Тут люди, які прийшли, бо хочуть зберегти, насамперед, своє життя. Вони хочуть розуміти, де їх використають і як.
Найгірше – коли вмотивованих людей знищують. Факторів може бути дуже багато, але страждатиме людина, яка виконує завдання. Перше – це зв’язок. Якщо в тебе немає зв’язку з командним пунктом, як ти ними будеш управляти?
Мені, як керівнику зведеної групи, теж свого часу давали накази, на кшталт, сідати вночі на БТР та їхати невідомо куди. І я відмовлявся це робити. Не тому, що я боюся. А бо вважав це недоцільним. Мені треба розуміти, куди мене відправляють. Я повинен зробити рекогностування, забезпечити зв’язок з сусідами ліворуч та праворуч. Великі втрати були саме тоді, коли все неорганізовано. І це біда командира взводу і командира роти.
“Зі здобичі та стаєш мисливцем”
У Попасній воювала 24 бригада. У неї були великі втрати, але вони стримали навалу, яка йшла з початку війни. Я бачив цих хлопців і воював поруч з ними.
Навіть тоді, коли батальйон вийшов, розвідка залишилась там. Ми були там з квітня й аж до вересня. Було бойове розпорядження вивести 156 батальйон, але залишити 33 особи. Це були добровольці.
Разом з нами була 24 бригада. Ми прийшли до комбрига 24-ої, з яким ще в “Айдарі” разом воювали, і сказали, що ось люди, які залишаються. У нас є “мавіки” та міномети. Ми хочемо воювати. Нас прикомандирували до 1 механізованого батальйону.
На той момент вже втратили Попасну. Стояли в Комишувасі, працювали як розвідники. У нас був дрон, ми знаходили та знищували ворога. Зі здобичі та стаєш мисливцем. Бо є два варіанти: або тебе вполює ворог, або ти працюєш і знищуєш його та відходиш. Не грає ніякої ролі кілометр землі. Лише на тактичному рівні, коли є ключові місця, які не можна втрачати, бо там панівна висота.
“Міна не вибирає”
Мої бійці зараз ведуть розвідку в обороні. Сидимо, як звичайна піхота. Зайшли в окопи, де валялися гори трупів “вагнерів”, яких вибив “К-2”. Ці позиції чотири рази втрачали. Я просив дати нам ділянку і можливість себе показати. Ми її отримали.
Одна з найбільш гарячих ділянок. Це був січень, люті морози, розвідці довелось копати окопи. Більшість людей гинуть, бо думають, що сьогодні їх завели, а завтра поміняють. І це найбільша біда. Ми сидимо в одному окопі й наше життя залежить від того, вкопаємось ми чи ні. Коли міна прилетить, то не думатимеш ні про зраду, ні про що, різниці не буде. Тому окоп – це про те, як залишитись живими.
Також читайте: “Єдина моя амбіція на сьогодні – це вижити”, – Притула про роботу фонду, хейтерів і допомогу США.
Одна з найяскравіших операцій
Ми в складі з “К-2”, але штурмували навіть не нас, а сусіда ліворуч. Знищили колону ворога за 40 хвилин. У нас не було жодної втрати серед особового складу. Ворог поїхав, машинка для мінування виїхала та розклала міни.
Є навіть відео про цю операцію. На тому ролику є логотипи К-2 та 118 бригади ТрО. Це дорогого коштує. Отже, нашу бригаду визнають, ти чогось вартуєш. Це говорить про професіоналізм всього підрозділу. У цій операції ворог втратив близько 40 одиниць особового складу, три танки, три БМП.
“Не буде висновків – будуть нові втрати”
Ворога не можна недооцінювати. Найбільша помилка – це думати, що ти найрозумніший. Якщо є такі думки, значить вже біда. Треба вчитися, робити висновки. Не буде висновків – будуть нові втрати.
Ворог дуже швидко адаптується. Радує, що там ще процвітає “совок” та немає комунікації. Ми бачимо це і зараз. Але в них є величезний ресурс. Раніше дронів у великій кількості вони не мали, але зараз їх стало дуже багато. З’явились, зокрема, й іноземні дрони.
У росіян уже є FPV із тепловізорами, але це не масово. Особисто по нас не було ні одного влучання. Чому? Це комплексна робота. У нас дуже багато засобів РЕБ. Бригада серйозно до цього ставиться, бо розуміє, що якщо є втрачені позиції, якщо дозволити сьогодні ворогу просунутися й не відбити назад, то він не зупиниться. І завтра ми втрачатимемо ще більше і більше.
“Необов’язково всім іти до війська”
Люди на війні втомилися більше, ніж в тилу. Мені дуже легко, тому що із сім’єю вирішив, що поки не закінчиться війна, я іншими справами не займаюсь. Кожен командир повинен жити зараз війною, тим, як зберегти людей та нищити ворога.
Держава має змінитися і ми усі маємо жити війною. Необов’язково всім йти до війська. Навіщо мені боєць, який не хоче там бути? З людиною, яка морально не готова та не налаштована, я матиму тільки проблеми. Один панікер може нагнати паніки на весь підрозділ. І якщо його швидко не зупинити, то це не присіче вже ніхто.
Я був у таких ситуаціях. До нас в Комишувасі втекла людина з 24 бригади. Він кинув позиції, які обстрілювали, й лишив там своїх бійців. Прийшов до нас, сидить і каже: “Звідти колони їдуть, вони вже об’їжджають”. Я йому говорю: “Ти для чого сюди прийшов? Йди до свого підрозділу. Нам самим тут вистачає страху без тебе. Ти або стримуй себе, або я буду вимушений тебе роззброїти та взяти під варту”. На рівні думок все програється.
Немає жодної людини, яку мені б дали силою. Я не тримаю нікого. Якщо людина хоче перевестись кудись, то без питань. У підрозділі, наприклад, 160 осіб. І є купа місць, куди можна перемістити людину: підвозити БК, продукти тощо.
Було таке, що ми зайшли на позиції, де були трупи, й ми разом з ними проводили ніч. І людина морально надломилась психологічно, йому потрібна допомога. Для мене він, як боєць, уже ніякий. Ми його вивели, щоб він адаптувався. Особисто йому сказав: “Друже, кожен може боятись. Якщо розказують, що всі герої, ні. Хтось просто навчився з цим страхом правильно справлятися”.
Про синів і їхнє майбутнє
У мене двоє синів: одному 24, іншому 19. Один у мене айтішник. Я вважаю, використати його як піхотинця – велика дурість. Навіщо мікроскопом забивати цвяхи? Він ботанік, але його таланти дозволяли йому разом з групами від початку війни валити російські банки, сайти тощо. У мене для нього інші завдання.
Я знайду, де використати обох своїх синів. Коли прийде призовний вік, то вони обидва будуть готові. Вміють поводитися зі зброєю.
“Люди не будуть тікати, коли буде чітка прозора тактика”
Держава має чітко розуміти, що повинні бути об’єкти критичної інфраструктури. У нас була людина, яка зі своїми працівниками допомогла нашому підрозділу налагодити виробництво. Вони мали високоточне обладнання, станки тощо. Таких спеціалістів треба вчити шість років.
Шістьом його людям вручили повістки. Я забрав їх до себе. Працюють зараз на наш підрозділ. Виробляють FPV-дрони, бойове спорядження, РЕБи. Частина людей в роті “РУБпАК” – інженери. Не всі сидять в окопах. І держава так само не повинна втрачати такі ресурси. Люди не будуть тікати, коли буде чітка прозора тактика.
Чого чекати на фронті?
У нас немає переваги в особовому складі. Нам потрібно будувати лінії оборони. Висоти, які розташовані за 500 метрів одна від одної й навіть втрачений Бахмут нам ролі ніякої не грають. Що ми платимо за це? Якщо ми все побудуємо і правильно залучимо всі ресурси в обороні та будемо просто нищити ворога, то, повірте, він закінчиться.
Як мотивувати людей іди до війська?
Наші люди, які зараз на фронті, теж можуть закінчитись. Що буде далі? Є два варіанти: або тікати, перепливати Тису, або розуміти, що ти живеш в історичні для України часи. Тобі випала така честь – боронити її. Потрібно, щоб це правильно подавали й створювали рекрутингові центри. Мені військкомат потрібен тільки для одного: правильно оформити особу. Не треба, щоб вони людину ловили, шукали, я сам знайду.
Війна може закінчитись так само раптово, як і почалась. Можливо, це буде і в 2024 році. Це відомо лише одному Господу. Наша Україна дуже маленька, за всіма прогнозами нас уже не повинно було би бути. Але ми є. Успішно нищимо ворога. Так, можливо, не так швидко, як хотілося. Рожеві окуляри потрібно знімати і просто готуватися.
Чоловіки повинні розуміти, що з таким сусідом постійно має бути зброя вдома. І всі, включно з дружиною, мають уміти нею користуватися.
Спілкувалася Ірина Малюкова, текстову версію підготував Денис Непогодьєв
Також читайте: Втрата чоловіка, служба в ЗСУ і материнство: історія бойової медикині Каріни Білик.
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами
Ох и балабол, деньги ворует а реально даже в тылу сидит же