Дмитро Кірдяпкін дав розлоге інтерв’ю «18000»
«Я програю їм 2:0», – полковник поліції Дмитро Кірдяпкін не втрачає почуття гумору навіть після того, як росіяни двічі відібрали в нього дім: у Горлівці та Маріуполі.
Зараз у його кабінеті більше ста прапорів від бойових бригад з підписами. Він демонструє їх із гордістю і згадує, що коли виходив із Маріуполя, у маленький портфель з найбільш необхідним взяв прапор «Азову». Тепер поруч з «Азовом» у кабінеті на Пастерівській – стяги з підписами Залужного, Паліси й великої кількості командирів та українських воїнів‐героїв. Кірдяпкін з відвертим сумом додає, що частини бійців, які ставили підписи, вже немає в живих. Згадує, що у підвалах Костянтинівки він не мав можливості все це розвісити, але дуже хотів.
«18000» написав Дмитру на другий день його призначення на посаду в Черкасах. Цьому передувало багато схвальних і компліментарних відгуків про нього від авторитетних черкаських військових. Зустрітися виходить аж у червні, після того, як Дмитро дещо адаптувався на посаді.
Його говір незвичний: у ньому переплутана маса жартів, афоризмів, лайки й особливого шарму Донбасу. Кірдяпкін харизматично і з якимось особливим позитивом розповідає про жахливі речі, від яких холоне кров у жилах. У його словах – весь біль цієї війни: руйнація, смерті, людські тіла і горе. Підсилює ефект той факт, що сам Дмитро через росіян втратив батька та двічі залишився без дому.
«18000» майже три години говорив з головним черкаським поліцейським. Про маргіналів і російську агентуру в рідній Горлівці, про жахи й біль Маріуполя і Костянтинівки, про евакуацію людей. А ще – про найбільші цінності, які не є матеріальними, про честь, силу слова і людяність у найстрашніші часи, – у нашому великому інтерв’ю.
«Безлера ми спіймали, коли він вивозив огорожі й пам’ятники з кладовища. У тюрмі це погана стаття». Початок війни у Горлівці
Сергій Макаренко спілкується з Дмитром Кірдяпкіним
- Як прийшли в поліцію? Бачив у матеріалах Нацполу, що за настановою батька. Як так вийшло?
- У дитинстві я займався спортом: карате. Виступав на чемпіонатах України та Європи. Батько виховував мене в напрямку дисципліни й порядності. У мене в роду не було співробітників поліції. Але батько, коли я закінчив школу, запропонував спробувати. Спортивні дані були в мене. Обрали Луганський державний університет внутрішніх справ. Закінчив із червоним дипломом. У 2008‐му став оперуповноваженим карного розшуку в центральному райвідділі Горлівки. Працював там до заступника начальника карного розшуку.
- Що відбувалося в Горлівці у 2014 році?
- Це виродки, представники незаконних збройних формувань, в основному аморальні особи, маргінали, яких я затримував за скоєння розбійних нападів, грабежів, крадіжок, наркоманії тощо.
12 квітня була перша спроба захоплення адміністративної будівлі мого райвідділу. Я був відповідальним від керівництва. Підійшла група осіб в балаклавах, з палками. Ми трохи схитрили. Сказали, що зброї нема, що її вивезли. Поки я тягнув час, хлопці витягли зброю на внутрішній двір. Ті ж нічого не побачили й розійшлися. Це було в суботу. А в понеділок, 14 квітня, відбулося захоплення.
- Тобто ви казали, що вони були з палками перший раз, після цього вже озброїлися і посилилися? Чи як це відбулося?
- У нас діяло угрупування так званого Безлера. До цього він працював на цвинтарі, і ми спіймали його на вивозі огорож та пам’ятників з кладовища. У тюрмі це дуже погана і неавторитетна стаття. Особи, які таке роблять, крадуть із кладовища і церкви, прирівнюються до тих, хто скоїв ґвалтування. Думаю, ви розумієте про що я. От під керівництвом цього тіпочка була захоплена будівля міського управління поліції, міської ради. Зброя в них одразу з’явилася. На блокпостах стояли місцеві з палками. А от ті, хто займався захопленням адмінбудівель, були озброєні автоматичною зброєю.
- Росіяни були серед цього угруповання?
- Громадяни російської федерації курували цей процес. Далі вже, в ході документування, ми встановили, що це були люди з окупованого Криму, з Ростова і так далі.
Дмитро Кірдяпкін із прапором України. Фото з архіву Дмитра
- Як складалася ваша служба після 2014‐го?
- Після захоплення будівлі у Горлівці я перевівся в Донецьке управління карного розшуку. Там ми почали займатися документуванням осіб, які брали участь у цих подіях на Донеччині. У липні 2014‐го російські бойовики на чолі із Безлером захопили головне управління міліції в Донецьку. Нам прийшла команда виїхати в деокупований Маріуполь. 2 липня я востаннє був удома в Горлівці.
В Ізюмі тоді створили слідчу групу. Ми звозили туди осіб, які брали участь в бойових діях. Я ще тоді створив «Вконтакті» сторінку з гарною дівчиною, додався в друзі їм, спілкувався. Був тип, який брав участь в Іловайський боях, вербували: «Приїзди в гості, все добре». Він пройшов пункт у Волновасі, заїхав у Маріуполь, і ми його на вокзалі спіймали. Має бути кмітливість в слідчих.
Далі я повернувся до підрозділу горлівської міліції. Ми заїхали на Торецьк після деокупації на зачистку населеного пункту. Документували, «чіпляли», хто там стояв на блокпостах, тероризував людей, грабував. У жовтні повернувся у Маріуполь. Документував учасників незаконних збройних формувань. У 2017‐му документував незаконний обіг зброї. Став старшим оперуповноваженим, потім очолив цей відділ в управлінні карного розшуку. У 2021 році став виконувачем обов’язків начальника відділу поліції №3 у Маріуполі, Приморський район. На цій посаді застав активну фазу вторгнення.
«Обстріл з «Граду» в центрі міста. Все палає. Бачу загиблих. Дядьку відірвало праву кисть, жінку геть розмотало. Затягую його до авто, їдемо на лікарню». Жахи в Маріуполі
Палає покшкоджений будинок. Фото з архіву Дмитра Кірдяпкіна
- Маріуполь у лютому‐березні 2022‐го. Що там відбувалося? Чим ви займалися? Які ваші першочергові завдання були після вторгнення?
- Зранку вся поліція була зібрана за тривогою. Спільно із Силами оборони (хлопці з «Азову», 501 і 503 батальйону 36 бригади морської піхоти) ми розпочали роботу щодо відсічі збройної агресії. Розпочалася вакханалія. Люди на АЗС всі поїхали. Пі***и прорвали оборону зі боку Волновахи й підходили до міста. З Криму пішли на Херсон, на Мелітополь і Бердянськ. Пам’ятаю останні дні інтернету і зв’язку в Маріуполі, я читав, що відбулося захоплення Бердянська. Після цього вони звернули до нас. Десь 28 лютого у нас почалася робота в оточенні.
Почався штурм міста. Вони вибили газові підстанції, тепломережу, світло, зник зв’язок, вода. Били із систем залпового вогню і з артилерії. У місті почався хаос. Люди бігали по магазинах, мародерили. Ми проводили заходи щодо недопущення мародерства. Це було масове явище. По раціях ми отримували інформацію. Наприклад, магазин «Єва», виламали двері, залетіли. Ми – туди. А там уже 20–30 осіб цивільних. Бабуся схопила капці. Я кажу: «Бабулічка, зупиніться, будь ласка, навіщо 10 тапочок вам? ». Ми виводимо людей. Підходить дівчинка і каже: «В мене жіноча історія, мені треба засоби гігієни». Я завів її в магазин, набрав серветок, прокладок. По‐людськи так. Що ми можемо зробити? Треба йти назустріч, допомагати, ми всі в одному котлі.
Пройшло два‐три дні. Розстрілюються окраїни міста. А далі – хаотичний цілодобовий обстріл Маріуполя. Єйськ, Таганрог, відомі їхні, будь вони прокляті, аеропорти, звідти щогодинно залітав літак і кидав один‐два ФАБи по місту.
- Це наче й очевидно, але уточню: не йшлося про удари по військових об’єктах? Це хаотичні удари для того, щоб мати жертви серед цивільних?
- Горіло все місто. Я записував на аркуш паперу, скільки осіб ми за день виявили загиблих внаслідок обстрілу. Це те, що ми самі знаходили. Наприклад, я петляю по місту. Цивільний каже: «Отам лежить і отам ще лежить». Так в мене було 120–130 осіб загиблих на добу. І це тільки те, по чому ми мали інформацію. Загиблих було дуже багато.
- Якщо шукати про вас інформацію, то найбільше її щодо обстрілу пологового будинку в Маріуполі 9 березня. Що там було і що ви робили там?
- Це маленька частинка того, що світ побачив, що тут відбувалося. Ранок 9 березня, я виїхав у місто. Бачу, там труп і там труп на вулиці. У цей час відбувається обстріл з «Граду» по спальному району в центрі міста. Все палає. Ми летимо туди, бо були поряд. Бачу загиблих. Бачу дядька, йому відірвало праву кість. Поруч жінка – її геть розмотало. Ми надаємо першу допомогу дядьку, як можемо. Затягую його до авто. Їдемо в лікарню. Бачу там двох хлопців з Азову, вони маячать: петляй звідси, тут мінометний обстріл. Я вилажу з тачки й стрибаю до них. Згадую, що дядько в машині. Вертаюся, закидаю його на спину, повзу і тягну до хлопців метрів 50. Дотягнув його, їм перекинув, сам – у машину. Знаєте фільм зі Стетхемом «Адреналін»? Оце такі відчуття. Мозок працює, і ти на такому енерджайзері тулиш. Короче, я наче тільки видихаю і чую, що залітає літак.
Я паркую тачку і пірнаю у підвал. ФАБ – це страшна штука. І от я чую його і вискакую у підвал. Чую два потужні удари недалеко. Бачу із двору пологового будинку підіймається «грибок». Стрибаю в авто і їду туди. Залітаємо у двір пологового, там все рознесено. Там поруч дитяча лікарня, пологовий будинок. І прямо туди він влучив.
Сергій Макаренко та Дмитро Кірдяпкін під час інтерв’ю
Я знімав все на телефон (показує відео – ред.). Гарант його викладав.
Слава богу, дівчата були в укритті, у підвалі. Ми їх витягували на ношах. Була там одна мадамушка (Йдеться про Маріанну Вишемірську. Через її фотографії від Associated Press вона стала одним з «облич» наслідків російської агресії в ті дні. Однак згодом публічно підтримала путіна та стала одним з рупорів пропаганди окупантів – ред.). Щоб ви розуміли, ми її виносили. Там на відео вона стоїть, простирадлом вкрита. Тепер блогерка російської пропаганди. Негідниця, ми її виносили останньою. Вона там заїкалась, бідняжечка. А потім так розговорилась. Пропаганда робить дивовижні речі.
«Із Маріка я виходив з портфеликом. Кинув туди, що було. І прапор «Азову». Виїзд
- Коли ви виїхали з Маріуполя?
- Виїхали – це трохи некоректно. Проскочив. Звідти до Бердянська, там товариш був.
- Але Бердянськ уже ж був окупований.
- Так, окупований. На блокпостах шманали «кадирівці». Не буду розказувати, але легенду я собі нормальну склав. Можливо, ще знадобиться (просить вимкнути диктофон – ред).
У Маріуполі я спочатку важив 97–98, а коли вибрався з Маріка – 76–77 кілограмів. Фото є, борода така, на голові «одуван». Перше враження. Матеріальні цінності йдуть далеко на другий план. Жартую: я зараз програю 2:0.
У Горлівці залишив квартиру. Там робив ремонт якраз. Подяка батьку, дружини батькам, які допомогли нам купити квартиру. Мабуть, разів 18 ледь не розлучились, поки обирали умивальник у ванну кімнату.
Але я залишився вірним присязі. Батько мене виховував: якщо дав слово, ти маєш його тримати. 5 серпня 2004 року дав присягу народу України, і я буду тримати своє слово.
- Були пропозиції перейти на бік росіян у 2014 чи 2022 році?
- Були. І в 2014, і в 2022‐му. Ось (показує скрін 27 лютого – ред). Дзвонить російський номер на «вацап». Жіночка, нормальний голос із характерним «чоканням» і «ґеканням». Каже: «Дмітрій Александравіч, у нас дєловоє прєдложеніє, ми ценім ваши качєства. Вам нєобходімо прінять рєшеніє, с кєм ви відітє будущєє». На це я не дуже культурно пояснив, що я визначився ще із 2004 року, що підтверджується моїми діями із 12 квітня 2014‐го. Крапка. У мене до них кровне питання. Пі***и мого батька убили в Донецьку у 2015 році.
Я вибрав шлях України, шлях офіцера тоді міліції, зараз поліції й чітко без жодних найменших сумнівів.
Поліцейський показує прапор Азову
- Ви кажете, 2:0. Це Горлівка і Маріуполь, так?
- Так. Я ж кажу, матеріальне відходить на задній план. З Маріка я виходжу із портфеликом. Жінка подарувала у 2019‐му. Туди я накидав, що в мене було. Труси, носки, пару спортивних штанів, футболка. І ось цей прапор (показує прапор «Азову», – ред).
Товариші з підрозділу «Азову» з 2014 року. Марік і «Азов» – це як синоніми. Багато товаришів, вихідці з цього підрозділу. Прапор я взяв не спеціально. Я машинально вкинув його з речами. Побачив його вже в Дніпрі, коли приїхав.
Далі я був призначений начальником поліції міста Дружківка. Взяв із собою цей «мастевий» прапор. Це перший прапор, який я повісив там у своєму кабінеті. Це квітень 2022 року.
Читайте також. Без «Армії+» та з обмеженим банкінгом: канівчанка розповіла, як її чоловік‐легіонер служить у війську.
«Даю шеврон малому, кажу: «Скажеш своїм кентам, ось начальник поліції тобі вручив особисто»». Робота у Костянтинівці
Дмитро Кірдяпкін із колегами під час виконання обов’язків
- Розкажіть про роботу й обов’язки у Костянтинівці. Там, наскільки я знаю, поліція виконувала функції й рятувальників, і медиків.
- Костянтинівка – найбільший логістичний хаб всього фронту. Коли я був призначений туди, якраз відбувався штурм Бахмута. У цей час по Костянтинівці удари тривали цілодобово. Це 15–20 ударів за день. С‐300 атакували, постійно крили касетними «Ураганами», до речі, із моєї рідної Горлівки.
Обов’язки? Документування обстрілів, надання першої медичної допомоги. У мене там почали роботу парамедичні групи: прості співробітники поліції пройшли підготовку щодо медичних навичок, бо швидка не завжди виїжджала, а потім і зовсім перестала.
Працювали дві слідчо‐оперативні групи, які документували масовані обстріли. Знаєте, робота слідчого на Черкащині відрізняється від роботи на Донбасі. Був випадок. Їхала швидка допомога на Ниві з хрестом. І пі***и FPV‐дроном вдарили. Водій і лікар – 200, фельдшера мої хлопці витягнули, врятували. Надали першу медичну допомогу.
Розтрощений житловий будинок. Фото з архіву Дмитра Кірдяпкіна
Після прориву на Торецькому напрямку була оголошена обов’язкова евакуація, насамперед дітей, з міста. Ми спільно із місцевою владою розпочали евакуацію дітей. Об’їздили, попереджували, розмовляли, просили, благали берегти життя.
Випадок. Говоримо з жіночкою. Вона каже: «Дивимось, шукаємо, через тиждень поїдемо». Ми кажемо: «У вас пацан 10 років, виїжджайте, не треба тут за якусь табуретку триматися. Ось ваша найбільша цінність. Це ж і ваше майбутнє, і України». Вона каже: «Розберемся».
Два дні пройшло: артобстріл. Вона готує їжу в себе на другому поверсі, хлопець сидить. Залетів уламок і зрізав їй пів голови. На очах у 10‐річного пацана. Я приїхав. Він труситься. Дивлюся по кімнаті, бачу, що в нього шеврони в кімнаті. Я знімаю шеврон і кажу: «Збираєш»? Далі починаю його відволікати. Кажу: «Скажеш своїм кентам ось начальник поліції тобі вручив особисто». Він трохи відтанув.
Знайшли можливість, вивезли. З малим все гаразд.
От весь жах: ми ж благали її евакуюватися, бо дитина – це найцінніше. А вона якісь байки розказує, що колись потім вона подумає. І от два дні. На очах у малого. Він же це ніколи не забуде.
«Два‐три місяці я адаптувався до того, що тут люди спокійно ходять». Переведення у Черкаси
- У мене ще було чимало запитань по Черкасах, по напрямках роботи. Але після ваших історій – це здебільшого дрібно. Але оскільки ми зараз в Черкасах, то говорімо.
Ви сюди прибули на фоні великого скандалу в Черкаській області щодо стрілянини у Корсуні. Саме після цього відбулася заміна всього керівного складу. Вам щось відомо про результати розслідування?
- Там розслідують інші служби. ДБР працює і доведе це до логічного завершення.
- Ви, до речі, до цього переїзду були в Черкасах?
- У 2020 році я був начальником відділу щодо документування незаконного обігу зброї. Спільно з карним розшуком у нас була розробка, обшуки по областях. Один з обшуків був у Черкасах, вилучали пістолети, набої, вибухівку. Далі мали їхати на Київ. І от ми їдемо по Черкасах, серпень, бульвар Шевченка, все зелене, парк, далі міст. І я кажу напарникам: «Класне місто, я б тут жив».
Полковник поліції Дмитро Кірдяпкін
- Як проходила адаптація тут? Коли переїхали сюди, чим одразу почали займатися?
- Мені заходить спілкування з військовими. Є спільні теми, жарти. Якщо ми сядемо говорити й за 10 хвилин не знайдемо спільного знайомого, то хтось із нас шпигун (сміється, – ред.).
Насамперед мені було цікаво, які підрозділи ЗСУ вихідці з Черкаської області. Познайомилися з усіма. Познайомилися з ветеранськими спільнотами.
- Не було проблем з адаптацією в тому плані, що по суті вся ваша служба пройшла у прифронтових містах? Ви застали й початок вторгнення, і жахи великої війни. Зараз ви прибули в глибокий тил. Чи не було дисонансу?
- Від щирого серця бажаю, щоб на Черкащині цей спокій залишався, і щоб тут не бачили оцієї війни, розрухи. Особливо, діти.
Тут я трохи розморожувався. Мабуть, два‐три місяці я адаптувався до того, що люди спокійно ходять. Я почав змушувати себе виїжджати десь з’їсти салат на літній терасі. Мозок поставити на паузу. У мене є трохи проблеми зі сном: прокидаюсь три‐чотири рази вночі, можу походити, покурити. Це залишилося звідти. Але трошки тут відходжу.
Я б не сказав, що Черкащина – це місце, де можна розслабитися від поліцейської діяльності. Тут інші види злочинів. росія ж займається не лише фронтом. Ворог ретельно працює в тилу і витрачає не менше зусиль. Наприклад, на вербування молоді.
Їм за певні кошти пропонують підпалити автівку. Не обов’язково військову, байдуже яку. Чим дорожче авто, тим їм краще. От ми спіймали певну особу. Дивимося телефон: він знімав усе. І куратор каже: «О, аудюха, її робим». Підпали авто, підпали банківських установ. Це все спроба дестабілізувати обстановку.
- Мені цікавить регіональний контекст. У кожному місті є певний поширений вид злочинності. У Дніпрі – кол‐центри, у Черкасах – наркозлочинність. На що ви звернули найбільше увагу?
- Перше – це вербування молоді, як я і казав. Був випадок. Хлопцю під приводом патріотичного налаштування записали голосове нібито від «СБУ». Він каже: «Це зрадники нашої держави, ти нормальний тіп, ми тебе в СБУ візьмем». І ця не дуже сформована особа йде і підпалює банківську установу. Він вірив, що робить добру справу.
Друге – шахрайство. Це один з найпоширеніших видів злочинів. Так навіть на Донеччині. Там інша тематика: передплата за авто. Закинув бабки за «корча» і тебе кинули. Тут, на Черкащині: «Алло, ваш родич в біді», фішингові посилання, передплата за неіснуючий товар тощо.
Недавно була жінка. Три‐чотири доби вони розказували, що вона щось замовляла і ці гроші вивели на росію, і тепер правоохоронці нібито нею зацікавилися. Казали, що треба перевести гроші з одного рахунку на інший. І так півтора мільйона гривень.
От якщо ти чуєш, що це бабуся, дід, які працювали все життя, збирали ці кошти. От ти почув, що це стара людина, поклади трубку, будь людиною. Ти вибрав свій шлях. Правосуддя тебе дожене все одно, і твоя діяльність закінчиться. От знаєте, квартирні крадії. Вони розслабляються. У Горлівці ми документували типу крутого квартирного крадія: він паспорт загубив у квартирі (сміється, – ред.). Так‐от, до тебе добіжать однозначно.
Дмитро Кірдяпкін під час інтерв’ю з «18000»
- У великої кількості людей є негативне ставлення до правоохоронних органів…
- У нас в державі багато правоохоронних органів. Хто із них найбільше конектить із піпл? Нас більше, ми більше контактуємо з людьми. Кожен день я розписую 200–400 матеріалів. Тобто це 200–400 взаємодій з людьми за добу.
Знаєте, були в мене такі бандити. Я його посадив в тюрму, а він каже: «Дякую. Дімон, може я ще щось розкажу про свій злочин, може, тобі, братан, медаль дадуть?». Так, це мій опонент. Він вибрав свою лінію, а я свою.
- Що змінити в поліції, щоб змінилося ставлення до неї?
- Треба не просто більше контактувати з людьми – цього в нас і так багато. Треба, щоб ці контакти були більш якісними: більше пояснювати, слухати і бути відкритими.
Сергій Макаренко
Читайте також: Командир «Тейваза»: як черкащани створювали підрозділ БпЛА у ТрО та збивають шахеди (інтерв’ю).
Читайте на сайті 18000: «Новини Черкаси» — що відбувається в місті та області. Без маніпуляцій та неперевіреної інформації. Підписуйся на телеграм‐канал 18000 | «Шо там у Черкасах?»