Ми приїхали до Сашка у столичний госпіталь. Сюди він потрапив після обміну в жовтні 2024 року. Лікарі працюють над його психологічним і фізичним самопочуттям. Рятують ногу, яку за два з половиною роки полону лише “стабілізували”. Це буде наша перша зустріч. “Пако” швидко погодився на інтерв’ю, хоча до цього вже мав кілька записів. Він розказує світу про нелюдські знущання у російському полоні, брак лікування і голод; про методи роботи ФСБ і тюремний вирок на 25 років.
Хлопець на милицях, у чорному одязі. З правої штанини адаптивних спортивок помітні кілька стержнів пристрою зовнішньої фіксації. Погляд із-під вугільних вій такими ж темними очима. Вітаємося. Так, це черкащанин Олександр Кузьменко. Азовець.
– Як твій ранок?
– Та нормально, але не виспався. Зараз узагалі погано сплю. Лікарі ще підбирають мені лікування, воно змінюється.
Сашко розповідає нам про свою маму, яка нещодавно приїздила до нього на два тижні, про бабусю, з якою чекає зустрічі ще з полону. Як ходив на акції у підтримку військовополонених і там був радий познайомитися з Амілем і Рамілем з гурту “Курган і Агрегат”. Дорогою до оглядового майданчика ми говорили про різне: рідну Мар’янівку, що в серці України, про мобільність у Києві і незавершене навчання в автошколі через війну, підтримку патронатної служби Азову, ставлення до тривог…
Олександр Кузьменко (“Пако”)
Та лише три місяці тому життя 28-річного Олександра Кузьменка було іншим і воно дотепер огортає свідомість. У снах.
– Я залишився у 2022-му році. Для нас Маріуполь – це реальність. І вона завжди буде нас супроводжувати, – каже “Пако”. – У полоні мені снилося, що вільний, а на свободі – що в полоні. Сниться, що сталася помилка, і обміняли не мене. А ще, що війна йде у мене вдома, в дворі. Я постійно воюю, воюю, воюю.
Від студента-історика до воїна Азову
У Маріуполь Олександр Кузьменко потрапив наприкінці 2018 року, нещодавно отримавши бакалавра у Черкаському національному університеті.
– Маріуполь тоді здивував. Це місто контрастів. Ніби і море є, але з іншого боку ти дивишся на дим із заводу Ілліча. Там була висока труба, яка “палала” щоночі. Ми з хлопцями жартували, що Маріуполь – це Мордор (країна вигаданого світу – ред.). Також ставлення людей. Не раз зустрічав непорозуміння, чому я спілкуюся українською, – пригадує захисник.
Сашко – вчитель історії, але жодного дня не мав цивільної роботи. Студентом долучився до азовського руху в Черкасах. Беручи участь в акціях, зрозумів, що робить значимий внесок для міста. Але обрав інший шлях, який здавався складнішим. Приклад брав зі старшого брата Сергія, який захищає Україну з 2014-го. Пізніше з його вуст він почує підтримку і безцінне “Пишаюся”. А ще пам’ятає, як того ж 2014 року, на своєму першому курсі, проводжав на війну студентів, а тепер бійця Третьої штурмової бригади – “Ролло” і азовця “Раз-Два”:
– Тоді я не розумів, кого бачу. Зараз усвідомлюю, що це легендарні люди, які у високих чинах творять історію. Їх знають у росії і згадують незлим тихим словом в Україні.
Азовець Олександр Кузьменко
У свої двадцять із хвостиком Сашко пройшов відбір до загону спецпризначення “Азов”. Каже, що спеціально не готувався, але спробував і вийшло. Разом із ним частиною бригади стали черкащани Віталій Каракай і Олександр Біляєв. Перший виїзд азовця після бойової підготовки був на Світлодарську дугу.
– Кому молитися взагалі, що так пощастило? В Азов ідеш спеціально для того, щоб воювати, щоб бути корисним. Тоді у 2019-му році на виїзді я дізнався, що таке справжня служба, що це не реклама в інтернеті, це не просто відео, це втрати. Тут я відчув, як це, коли гинуть люди.
Першу травму Олександр отримав у 2022 році – це була контузія від авіаприльоту. Він потрапив у госпіталь, але зізнається: надовго його не вистачило – утік звідти до побратимів. Каже, напочатках робив багато помилок, але фартило. Невдовзі сталася ще одна контузія, потім поранило руку і плече в бою з бійцями “Ахмату”.
– У мене хлопці сидять на позиціях. Ну, куди? І я дуже переживав, щоб ніхто не подумав, що боюсь, тікаю. Ніхто не хоче, щоб про них думали, як про боягузів. Я з пораненням руки втік із госпіталю, потім була черепно-мозкова травма у Маріуполі, – пригадує “Пако”. – У споминах такий сумбур: вишні цвітуть рожевим, а навколо все розірване. Вийшов у двір подивитися і помітив, що на сусідньому подвір’ї чеченці бігають. Ми відкрили по них вогонь і вони нас обстріляли. Так вийшло, що шматок стелі впав мені на голову.
Олександр Кузьменко в Маріуполі. Фото
з інстаграму Пако
Азовсталь – вибір жити
Із кульовим пораненням ноги Олександр Кузьменко потрапив уже на Азовсталь. Ворожа куля залишається у його кістці досі. “Пако” отримав важке поранення, не знав, коли зможе воювати. Залишалося вірити:
– Присутність Редіса (командира Дениса Прокопенка – ред.) на Азовсталі надавала надію. Я вірив в нього, як і кожен, хто лежав біля мене, всі ці бійці, які були без рук, без ніг, з переломаними руками, хребтами, які не могли нормально сходити в туалет або ходили під себе. Вони вірили в те, що командир зробить усе, щоб ми не залишилися отам, під завалами.
Редіс приходив до бійців, повідомляв, що їх намагаються визволити, просив не опускати рук і вірити. Слова командира підбадьорювали, хоча ситуація ускладнювалася з кожним днем. Усередині березня українські військові контролювали частину Маріуполя. До кінця місяця вертольотами доставляли ліки і підкріплення, евакуювали тяжких поранених. Наприкінці квітня бої тривали навколо заводу “Азовсталь”. Усередині залишалися цивільні і поранені захисники у повній антисанітарії, бракувало медикаментів і харчування.
– Люди, які кажуть, що готові вчинити самогубство, здебільшого самі собі брешуть. У бункері був великий вибір. Я міг застрелитися, підірвати себе і всіх на місці. Але ми вибрали найскладніший варіант – жити, – каже “Пако”. – Минув період так званих шаблонних героїв, які біжать і кричать “Ура!”, як було в радянській армії. Зараз період дій. Ти все докажеш своїми діями. Героями стають не за викрики і не за моментні вчинки.
Воїн усередині усередині зруйнованої “Азовсталі”. Фото: Дмитро Козацький
У ті дні під кулями, снарядами, гранатами, артилерією, касетами, поки був зв’язок, Сашко писав Юлі. Вони вперше мали побачитися у квітні 2022 року, але завадила війна. Вони зідзвонювалися, листувалися онлайн і трималися разом, хоча були на відстані.
– Я лежу в бункері, який два рази був пробитий авіабомбами, лише серединка залишилась ціла. І я лежу прикутий до ліжка. Пишу: “Юль, напевно, я помру”. Вона відписала, щоб не казав дурниць. Хоча я і не вірив у це, але шкодую, що написав. Вона ж накрутила себе тоді, дай Боже. Останні повідомлення були про здачу в полон. Я написав, що не знаю, як буде, але якщо повернусь, хотів би, щоб вона стала моєю дівчиною.
Юля відповіла, що це потрібно обговорити при зустрічі, і Сашко тримався за цю надію наступні кілька років. 20 травня вище військове керівництво дало наказ припинити оборону. Близько двох тисяч українських воїнів здалися в полон.
Донецька лікарня, українські ліки і клопи
Наступні рік і п’ять місяців Олександр Кузьменко пробув у лікарні – так званому “Донецькому республіканському реабілітаційному центрі”. Повноцінного лікування тут не було – головне, щоб рана не гноїлась. Лікарі могли накласти шину чи гіпс на поранену ногу, але нічого з цього не робили. Захисників обнадіювали, що скоро буде обмін і їх лікуватимуть удома. Та обміну все не було.
Палата, в якій “лікували” Олександра, мала свіжість 2012-го. До Євро тут зробили ремонт. Із мінусів, сміючись каже Сашко, були клопи:
– Просто нашестя. Ти спиш і відчуваєш, як по тобі повзає паразитня. І думаю собі: і так хреново, що ти в полоні, тебе не обмінюють, так ще ці кусаються без кінця.
Донецький республіканський центр, де перебував “Пако”. Фото з сайту лікарні
Серед персоналу більшість співчувала українським пораненим захисникам. За найменшу спробу допомоги могли покарати, тому все робилося тихо. Проте були і ті, хто їх ненавидів.
– Ті, що ставилися зневажливо, – це колишні українці. Як вони кажуть, що ми от були українцями. Вони не росіяни, але вже не вважають себе українцями. Просто ДНР, – пояснює “Пако”. – Нас довго кололи українськими медикаментами. Медсестричка приходила і запитувала, чи потрібне знеболювальне. Тоді продовжувала: “Є два. Наше російське, воно гірше, і ваше укропське, краще”.
Харчували українських полонених чотири рази на день, щоправда порції були маленькі, їжі не вистачало. Хліба не могли наїстися.
Восени 2023 року Олександрові Кузьменку почали “шити” справу. До нього приїздили в лікарню працівники ФСБ і намагалися змусити зізнатися, в чому – не говорили. Тут же, у медзакладі, він потрапив під перші “роздачі” через свої татуювання з міфологією. Просто за те, що вони є.
Кримінальна справа для азовця: вирок – 25 років в’язниці
ФСБшники навідувалися до азовця кілька разів. Вони складали потрібний сценарій пазл за пазлом. Спершу розповіли про двох трупів, яких нібито знайшли біля позиції “Пако”. За третім приїздом Сашкові довелося “зізнатися” в цьому. Тоді цікавилися, хто виконав його наказ.
– Я назвав бійця, який насправді загинув. Вони про це не знали. Так я не підставив хлопців, щоб через мене ніхто не страждав, – переказує Олександр. – Пізніше ФСБшники дізналися, що той хлопець загинув. І провернули справу так, що він нібито потрапив у Запоріжжя, і перебуває в розшуку. Їм потрібна картинка. Інша справа, коли людина жива і її в майбутньому можна покарати. Наприклад, у ДНР будуть дивиться телевізор і думати, що його розплата теж знайде. Це психологічний трюк.
Пако у російському полоні. Скрин із відео окупантів
Кримінальна справа, в якій звинувачували Олександра Кузьменка, базувалася лише на його словах, які змусили говорити під тиском. Не було ні тіл, ні речових доказів. 17 січня 2024 року йому присудили 25 років позбавлення волі у в’язниці суворого режиму.
– Судове засідання – це фарс. Адвокат грає на телефоні, прокурор собі теж чимось займається, а я сиджу в клітці і за цим спостерігаю. Коли суддя запитав, якими будуть мої останні слова, відповів, що невинний. Прокурор тоді подивився на мене такими очима типу: “Ти що?” – пригадує “Пако”. – Мене навіть тоді не побили, пощастило.
Про обмін Сашко лише мріяв. Повернення додому – це була недосяжна мрія. Ще коли він лежав у лікарні, восьмеро хлопців, які були з ним у палаті, потрапили на обмін у різний час. Їх повертали, а “Пако” – ні. В один із таких обмінів Сашка таки покликали, але в автобус до України він не сів. Сталася помилка.
– Спочатку нам говорили брати термін, щоб швидше обміняли. Але з’ясувалося, що засуджених обмінюють важко. А якщо ти ще й азовець – просто зірвав джекпот. Тоді була думка, що сидітиму десь до 2030-го. Не всі були впевнені, що дотягнемо до кінця терміну, – каже Олександр.
Також читайте. Дев’ятеро Героїв України з Черкащини: розповідаємо про тих, хто нас захищає.
Виживання у російських тюрмах: побиття, знущання голодом і піснями
Відбував термін Олександр Кузьменко у кількох в’язницях. У них військовополонених били і принижували. За що? Бо ти “укроп”. В одній із тюрм їжа була жирною, порції великими, але до того, щоб її їсти, не доходило: били так, щоб знищити. У Донецькому СІЗО, яке нагадувало середньовічний підвал, хто не витримував, їв мило і шнурки. Українських захисників випробовували не лише холодом, на психіку тиснули піснями:
– “С дньом побєди”, “Катюшу” змушували співати по сорок разів, без кінця. Співали різними інтонаціями, суржиком, не російською, просто, щоб була на фоні. Думав, краще співати, ніж поб’ють. Але так сорок хвилин поспівати, і нерви починають здавати. Людину можна довести до будь-чого.
День у в’язниці починався з шостої ранку. З криками, свистом приходили працівники оперативного відділу:
– Ми скручували скатки – матрац і одіяло, і чекали обличчям біля стіни. Відкривали двері в камеру, простими словами її називають “хата”. З криками: “Уроди, вистроїлись у коридорі”, ми вискакували у коридор, скатки бігом несли в скаточну. Дорогою тобі могли ще “надавати”, якщо настрій був “грайливий”, – розповідає Олександр. – Один дуже полюбляв, як ми стрибали, він нас називав зайчиками. Найгірше було, коли береш скатку, кілограмів із десять, і падаєш. Зрозуміло, тебе будуть бити.
Сідати не мали права. Лише за командою “гражданіна начальніка”, коли наставав час їсти. Увечері оперативники змінювалися, нова зміна йшла на вечірню “повірку”.
– Десь о восьмій-дев’ятій буде дзвінок. Він означає, що на територію приміщення хтось зайшов. І починається. Вони заходять у кожну камеру і б’ють по черзі. Ти стоїш обличчям до стіни і чекаєш, поки дійдуть до твоєї “хати”. Ти готуєшся до цього, звикаєш. Знаєш, що так зранку і ввечері, а коли гарний настрій, то й в обід можуть таку “акцію” провести, – переказує “Пако”.
Донецький СІЗО. Фото: Східний варіант
Коли катів не було поряд, Сашко поринав у думки. Здебільшого вони були про вбивство і голод:
– Важко вбити людину і важко голодувати. Вбивство ламає моментально. Ти може відчути це не одразу, але з часом прийде розуміння, що ти забираєш у когось життя. Ми себе тішимо, що ми забираємо життя у ворога, але, як не крути, ми вбиваємо собі подібних. І це завжди важко. Так само голодування. Воно приводить тебе до божевілля.
Коли зав’язувалася розмова між полоненими, вона була про їжу: що б з’їли, з чим з’їли, кого б з’їли. Хлопці обмінювалися рецептами, розповідали, як готують супи, шашлики, баранину. Працювало “сарафанне” радіо: від новеньких у в’язниці дізнавалися, які заклади і де відкрили.
Втішання “Пако” знайшов у прозі. А ще познайомився з багатьма розумними людьми, було з ким пофілосовствувати. Говорили знову ж про їжу, сім’ю, країну, побратимів і про те, коли настане їхній обмін. Дехто з лінгвістів навчав англійської інших.
– Ця обмеженість і несвобода пробуджує у людей бажання займатися тим, що б вони не робили у цивільному житті. Вже будучи на свободі, зрозумів, що головне у полоні розвиватися, – каже “Пако”. – Деякий час мали доступ до телебачення, звісно, російського. Це було в конституційних правах рф. Головне – фільтрувати те, що там показували. Один із приємних моментів, коли показали Зеленського. Пам’ятав його ще з початку 2022 року, а потім уперше побачив у 2024-му. І так приємно стало.
“Ви справді з України?”
У цей час, по інший бік кордону, сестри Олександра Кузьменка щонеділі виходили у Черкасах на акцію у підтримку військовополонених. Вони, як і тисячі інших сімей, чекали обміну, в якому буде рідне ім’я.
– Мені було тяжко в полоні, а як моїй мамі, сестрам, бабусі? Я не уявляю. Ці акції дають надію. Вони знайомлять людей між собою, дають розуміння, що ти не сам. Якби я бачив, будучи в полоні, яка є підтримка, я би вдарив себе по чолу за хибну думку, що про нас забули, – каже “Пако”.
Обмін полоненими в жовтні 2024 року. Фото: Держприкордонна служба
Той самий автобус із звільненими з російського полону прибув в Україну 19 жовтня 2024-го. У салон зайшов чоловік у формі. Він вимовляв імена і прізвища пасажирів. Олександр почув свої. В думках секундне: “Яка це мова?”, із вуст: “Александр Юрьєвіч”.
– Мені відповідають: “Удома можеш і українською говорити”. Я вийшов із автобуса і нічого не відчув. Це ніби черговий етап. Ніби я кудись приїхав, зараз перегрузка, прийом, етап. І знову по колу. Кілька разів спадало на думку, що це театр, гра, – переказує азовець.
Сашко сів у карету швидкої, що приїхала на обмін, і запитав медсестру: “Ви справді з України?” Почувши бажане “Так”, по обличчю покотилися сльози. Більше емоцій не було.
Уже з лікарняної палати, дивлячись на панораму Києва, “Пако” опублікував сториз в інстаграм. Усередині стало боляче:
– Тоді відчув, що щось не так. Я вдома, там, де мріють бути тисячі наших хлопців, які зараз в полоні. Мені пощастило, я виграв цю лотерею, нарешті вдома. А вони там. Емоції змішалися, і вийшло так, що я щасливий і одночасно відчуваю біль. Тільки пізніше я зрозумів, наскільки боляче може бути: коли виходжу в місто, складно соціалізуватися. Це два різні світи.
Олександр Кузьменко на лікуванні. Фото з інстаграму Пако
Час минає. Три місяці, як Сашко у госпіталі, та головне – в українському. Після повернення вони нарешті побачилися з Юлею. Вона чекала на нього і на ту важливу розмову. Тепер вони – пара. “Пако” вже двічі був на акціях у підтримку військовополонених, задонатив чималу суму різним підрозділам. Записав кілька інтерв’ю, зафіксувавши свою історію. Президент відзначив воїна нагородами. Азовець чекає на поїздку додому і на зустріч із бабусею. А ще готується до служби.
– Я вирішив, що буду служити. У 2022 році почалася служба, я мав стати офіцером, але сталася війна. Вже тоді планував продовжити службу. Зараз нічого не змінилося. Протягом полону ця думка тільки укріпилася, – ствердно відповідає Олександр Кузьменко. – Коли мені кажуть, що з мене досить, що я своє віддав, це злить. Я не вважаю, що комусь щось віддав. Це мій обов’язок. Війна не закінчилася. Я не бачу її закінчення ще дуже довго.
Черкащанин Олександр Кузьменко
Коли українські захисники за наказом вийшли в полон, їх повантажили в транспорт і вивезли, як потім стало відомо, в Оленівку та Новоазовськ. Дорогою було лячно, серце пришвидшувало удари. Щоб не впасти духом, всю дорогу Олександр Кузьменко читав молитву українського націоналіста:
[…] Спали вогнем життєтворчим всю кволість у серці моєму.
Страху нехай не знаю я, не знаю, що таке вагання.
Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму!
У тюрмах і тяжких хвилинах підпільного життя рости мене до ясних чинів.
В чинах тих хай знайду я смерть солодку, смерть в муках за Тебе.
І розплинуся в Тобі я, і вічно житиму в Тобі, Відвічна Україно: свята, могутня і соборна!
Інтерв’ю з Олександром Кузьменком
Також читайте: У лютому зміняться виплати родинам зниклих безвісти військовослужбовців. Чого чекати?
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами