Сьогодні у нас Великдень – свято, яке ми традиційно зустрічали родиною. І одночасно – рівно два місяці відтоді, як російська федерація здійснила повномасштабне вторгнення на нашу територію, засипала бомбами наші міста, вбила, покалічила і зґвалтувала тисячі наших людей, вигнала з домівок мільйони.
Через це сьогодні ми не можемо зібратися родиною за святковим столом – мої діти у Варшаві, моя сестра в ТрО і її не відпускають додому. Бо, хоч в Києві зараз спокійно, але точаться смертельні бої на Сході і Півдні. Вчора обстріляли Одесу, сьогодні – Кременчук, перманентно б’ють з усіх калібрів по вцілилим українцям у Маріуполі…
Як же ми святкуємо в такий час?
Найперше, всі стараються забезпечити пасочками і крашанками військових. На фронт відправлено просто силу-силенну вантажів, які повезли святкове частування тим, на кого ми молимось щодня і за кого особисто я піднімаю кожен перший тост. ЗСУ – наші боги, без перебільшення. Вдома ж все доволі сумно: я бачу перед собою роз’єднані сім’ї, які страждають. Жінки з дітьми за кордоном, де їм хоч і раді, але все ж вони не господарки цих помешкань, багато хто живе у родичів, відчайдушно скучає за чоловіками та рідним домом. Вони саджають рослини на підвіконні замість грядки. Вони печуть пасочки, навіть якщо раніше цього не робили. Вони, звісно, намагаються бути корисними і там: хто посилає гроші, хто консультує безоплатно співвітчизників, хто розшукує та відправляє необхідні речі. Одна моя знайома навіть організувала цілу українську школу в Нідерландах! Але все ж усім хочеться додому…
А тут страждають від самотності їхні чоловіки, яким хочеться обійняти дружин, поцілувати дітей. Яким здається, що як їх не взяли на фронт, то вони недостатньо багато роблять для Перемоги. Я бачу і чую це від багатьох. Один знайомий зізнався, що навіть спить, обіймаючи подушки своєї дружини і дітей, так скучає за ними. І ці маленькі трагедії на кожному кроці, в кожному обличчі. Та за трагедії зараз це не вважається, бо ми маємо колосальні драми: хоронимо загиблих, лікуємо поранених, намагаємось привести до тями зґвалтованих… В нашому селі кількасот людей прийшли на вшанування загиблого хлопця якраз в суботу перед Великоднем. Як все це пережити і не збожеволіти – задачка із зірочкою, яка стосується не лише тих, хто безпосередньо фізично постраждав, але і всього нашого суспільства, принаймні тієї частини, яка не заплющує очі.
Інше пекуче запитання: коли можна повертатись?
Повідомляють, що українців тепер повертається більше, ніж виїжджає. Хоча влада і просить почекати, особливо коли йдеться про території, які були окуповані: там досі залишається величезна кількість вибухових пристроїв, адже російська солдатня відступаючи мінувала все. А ще ж є нерозірвані снаряди! На Черкащині найбільше постраждала Уманщина: там перш ніж розпочинати посівну поля досліджують сапери і знаходять багато небезпечних предметів. Тим не менш у черкащан за кордоном виникає запитання: чи можна вже їхати назад? Мій молодший син телефонує тепер вже щодня і каже: мамо, коли я зможу повернутися до свого нормального життя? І для мене, та і для інших, не дуже зрозуміло, що відповідати. Звісно, всім хочеться перемоги якнайшвидше, але що як війна буде тривати ще рік? Не можуть же вони там бути так довго? Чи можуть?..
Місто Черкаси тим часом знову змінилося: тут тепер надзвичайно багато людей. Велика кількість вимушених переселенців: це видно по номерах машин і тому, як вони їздять, не знаючи міста. Це відзначають люди в багатоповерхівках, у дворах яких повно дітей – але вони нетутешні. Це помітно по величезних чергах до центрів допомоги біженців. Ці центри організують як місцева влада, так і волонтери. Наприклад, один з них заснувала ціла група ріелторів, які зараз позбавлені можливості заробляти, адже нерухомість майже не продається. Щодня більше сотні людей приходять до них на вулицю Митницька за речами. Інший – християнський центр – заснував британець. Там щочетверга роздають по 500 продуктових наборів. Всього в нашій області осіло близько 100 тис. переміщених осіб і вони продовжують прибувати.
Я і моя організація, як і багато інших черкащан, також допомагаємо: закуповуємо речі для притулків, замовляємо необхідне для військових. Щодня щось кудись везем і передаєм. Це, звісно, не йде в порівняння із великими волонтерськими центрами, тим не менш, кожен з нас – крапля в океані і тим ми сильні. Але неможливість планувати далі ніж на кілька днів дуже виснажує. Ці два місяці відчуваються, як окремо прожите життя…
