Попелюшка у берцях

Жінка у війську

“Тестостероновий чоловік, захисник, герой. Слабка жінка, квіточка, яка дивиться на нього, як на суперзірку, не менше.

Він її щит, вона його причина вернутись.

Все у жорсткий і страшний спосіб стало на місця – жінки захоплюються чоловіками, і бачать в них Гераклів, які борються з орками. А жінки стали берегинями домашнього вогнища і затишку, куди мають повернутись їхні кохані воїни”.

Саме ці слова у пості моєї фейсбук-знайомої мене дуже зачепили. Так, що аж не змогла пройти повз. Не те, щоб я не уявляла, що таке можливо, ні, але от від узагальнення “все стало на місця” мене просто покробило… Я вважаю себе феміністкою і досить чутливо ставлюся до гендерних ролей та їх опису. Зачепило саме тому, що я протягом війни навпаки помічаю інше: українські жінки зараз ведуть такий спосіб життя, що їм уже не потрібно доводити свою силу і значущість, тож називати їх “слабкими квіточками” у мене б не піднялася рука. Тобто, за моїми спостереженнями, жінки у цій війні більш суб’єкті та впливові, ніж будь-коли раніше.

Так, з одного боку війна актуалізує агресивну маскулінну енергію: потрібно йти і безжально вбивати ворога і тут “мачізм” здавалося б доречний. Багато чоловіків дійсно покинули свої мирні професії та родини і боронять Україну на фронті. Жінки ж, у свою чергу, дійсно опікуються дітьми та батьками. Однак, як придивитись, то в цій картині немає традиціоналістського поділу на “сильну” і “слабку” стать. 

По-перше, залишатися вдома з дітьми або евакуюватися з ними в безпечну країну – це заняття зовсім не для слабких. Фактично, йдучи у ЗСУ чоловік стає захисником країни, а от конкретну родину, конкретних дітей (а часто і стареньких батьків) захищає якраз жінка, яка залишилася з ними. Вона має дбати про їхній добробут, фізичне і ментальне здоров’я, цілком буквально захищати їх від небезпек війни. У іншій країні взагалі доводиться налагоджувати побут з нуля, переживати всі проблеми соціалізації на новому місці. Попри те, що місцеві служби допомагають, як можуть, відповідальність за усіх все одно залишається на жінці. Та ще і повсякчасно переживати за чоловіка, який на фронті ризикує життям. Тож назвати її “слабкою квіточкою” якось неправильно, хіба що ця квіточка має сталеві нерви й кулаки. Тому вважаю жінок, які терплять труднощі війни залишаючись вдома, не менш сильними і витривалими, ніж чоловіки.

Інший важливий факт – у ЗСУ служить чимало жінок і вони так само щодня ризикують життям, захищаючи країну. З 2018 року законодавство змінилося і тепер жінкам дозволено обіймати бойові посади – і вони служать не лише медикинями та куховарками, але і снайперками, розвідницями, тощо. За офіційними даними, у лавах Збройних сил України працює 50 тисяч жінок, 37 тисяч з яких є військовими, а 13 тисяч працюють в армії на цивільних посадах. Тобто так само сидять в окопах під ворожою артилерією або гасять орків зі зброї. Це 22% від усієї армії, і це один із найвищих показників серед країн Європи.

Також я звертаю увагу на те, що протягом усього часу повномасштабного вторгнення роль жінок стає все більш видимою, зокрема, дякуючи соціальним мережам. І не лише в армії, але і у волонтерському русі. Жінки переганяють десятки авто через кордон, збирають кошти і купують амуніцію, готують пиріжки і тушонку, відвозять все це на фронт, ризикуючи життям. Тому їхня роль у захисті країні – рівно така сама, як і у чоловіків. Приємно, що в кожному своєму зверненні президент України про це говорить, звертаючись до “кожного і кожної”, використовуючи фемінітиви та підкреслюючи рівний вклад у перемогу. Приємно бачити десятки журналістських матеріалів про жінок і їхню роботу на війні і в тилу, в евакуації і на міжнародній арені. 

Здається, що світ дійсно змінився протягом одного покоління і ми як ніколи близькі до гендерного балансу. Але це якщо дивитись на світ через мою призму і спілкуватися в моїй “бульбашці”. Саме тому таким неочікуваним був той пост від знайомої, яка вбачає відродження патріархату в той же час, як я надихаюся рівністю. Для мене сучасна українка – це як Попелюшка в бальній сукні, тільки не в кришталевих черевичках, а в берцях, яких не видно під спідницею. Вона легко вальсує у святковій залі чи їде в казковій кареті, але насправді може і “тридцять розових кустов” посадити і з ноги заїхати іноземному “принцу”, який загрожуватиме її королівству. Цікаво те, чому жінкам все ще хочеться свою силу приховувати за показною сукнею і зітхати за патріархальними ролями та кришталевими черевичками? 

коментарі
Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *