40 днів війни

За традицією, сорок днів – саме час пом’янути мирне життя, де наша родина була разом, де я не боялася гучних звуків, де ми розвивали свій бізнес і будували плани на відпустку.

За цей час я встигла з’їздити до дітей, пообіймати подруг, які їх взяли під опіку, побачитись і почутись із польськими друзями. Справилася за тиждень, з яких 3 дні була в дорозі – потяг, автобуси, машина. Неймовірна, просто неймовірна підтримка, яку у Варшаві відчуваєш на кожному кроці: прапорці на міських автобусах, волонтери, що збирають гроші для українців, пункти допомоги, українські пісні у виконанні вуличних музикантів, велелюдні мітинги на підтримку. Думаю, ближчої (у всіх значеннях) країни ніж Польща у нас зараз немає. Мені таки вдалося відволіктись на ці кілька днів і присвятити час прогулянкам, пошукам подарунків, святкуванню Дня народження старшого сина. Діти дуже скучили за котами, і в цей день ми повели їх в “кет-кафе”. Та виявилося, що там живуть лише чотири коти! А людей приходить – в рази більше. Діти сказали, що в Черкасах – краще).

Але відразу по поверненню стало здаватись, що це була прекрасна казка – сонячна Варшава, мої рідні хлопчики, мирне небо, в якому літають лише пасажирські літаки. Вже в день мого від’їзду на Львів з’явилися повідомлення, що по ньому завдали ракетного удару. Тож їхала з важким серцем. Мене кілька разів питали там: може залишишся? І, зізнаюсь, я навіть подумала: а може? Але відповідь в моїй голові одна: якщо вже маю можливість вибирати, то треба бути там, де від мене більше користі, зараз тільки це має значення.

Тож я вже тиждень знову у Черкасах. А в Україні мене зустрів холод і звичний емоційний коктейль тривоги і завзяття. Розфасовую медикаменти, виявляю потреби, пишу листи донорам, збираю донати, закуповую гуманітарку, плачу податки, допомагаю чоловіку, доглядаю своїх тваринок, підтримую, як можу, рідних і колег. До речі, наша пекарня встояла: за цей місяць ми змогли оплатити і оренду, і комунальні, і відновити роботу персоналу. Велику частину її роботи тепер складає випічка хліба для біженців і це дозволило втриматись на плаву. Про нас навіть зняли сюжет на всеукраїнський телеканал, а кадри з сюжету увійшли у відеоролик “Ми – Черкаси”, який тепер показують у всеукраїнському марафоні.

Загалом в Черкасах економічна діяльність набуває обертів: повідкривалася більшість закладів, навіть спа-салон, в який я не встигла сходити до війни, щоб витратити подарований мені сертифікат! Та що там казати, черкаські музиканти навіть концерт провели в Черкасах минулої суботи.  Знову з’явилися оголошення про роботу, переселенці активно шукають житло. Кажуть, в області осіло близько 50 тис. людей зі східних, північних та південних областей.

На фоні всього цього я нібито і роблю щось кожен день, але мені здається що це – занадто мало і занадто повільно. Таке враження, ніби я рухаюся у воді, де кожна дія розтягнута і вимагає надзусиль. І я починаю сумніватися у своїй ефективності, бо здається, що всі навколо біжать швидко, як у мурашнику. І я щиро захоплююсь, але сама так не можу…

А позавчора трапилася Буча… фото і відео звірств, які вчинили на окупованій Київщині російські солдати… і після цього я вже нічого не могла робити. Ніби зв’язали по руках і ногах, і ти більше нічого не можеш, тільки безкінечно дивитись ці новини, кадри нелюдської жорстокості, до різі в очах, безкінечно. А коли не дивишся, намагаєшся відволіктись – готувати їжу, прибирати, робити зарядку – вони все одно стоять перед очима. Розвидіти це – нереально, забути – неможливо. І це завдає великих страждань, особливо розуміння, що ще купа територій залишаються під контролем русні. І напевне, в цей момент вони продовжують чинити всі ті злочини. Прямо зараз, коли я пишу цей текст… Як тут не втратити віру в людство? Як можуть всі освічені, багаті і могутні люди таке допускати? Супити брови, виражати стурбованість твітами, а на ділі – спонсорувати людожерську країну, яка чхати хотіла на всі умовності, закони, принципи.

І щоб хоча б якось розсіяти цей суцільний морок, ми з Андрієм почали думати про Великдень. День, який обіцяє нам, що життя переможе смерть, а світло – темряву. Ми придумали послугу “підвішена пасочка”: де б була зараз людина, вона може оплатити великодній дарунок військовим або біженцям, а ми спечем і доставимо її. І люди будуть радіти, і ми теж отримаємо задоволення.

Власне, на 40-й день нам остаточно стало зрозуміло, що все тільки в наших руках. Хочеш протистояти злу – бийся: кулею, руками, словом, гривнею. Хочеш зробити світ добрішим – роби добро: печи хліб, роздавай гуманітарку, розраджуй згорьованих. Я бачу, як горе і ненависть моїх українців конверується у ще активнішу діяльність. Щодня читаю десятки історій героїзму військового і побутового, які відбуваються просто поруч. Кожен з нас вже втратив когось на цій війні – чи то вбитими, чи то викресленими з нашого життя через нездатність навіть в такій ситуації відрізняти біле від чорного. Але щось же ми і здобули: віру в себе, свої збройні сили, своїх героїв.

Інші матеріали автора:

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.