Я з тих людей, кого вразив початок війни у 2014му, але не у 2022му. Я з тих, хто раціонально допускав цю війну. Я намагалася обговорити плани А і Б з рідними і колегами. Переконувала, шо треба бути готовими до всього. Я давно вже купила йодид калію і вивчила ядерну загрозу.
Але це на рівні розуму. Насправді ж я і досі не можу прийняти того факту, що в моєму світі оселилася війна. Знесла двері, залізла в смердючих брудних чоботях на моє ліжко і тепер диктує мені сни. Вигнала мого сина з його кімнати, і тепер він спить в коридорі. Вбила мого друга і забрала сестру. Змусила мене швидко старіти, дивлячись на руйнування моєї країни і мордування людей. Змусила не любити власне відображення в дзеркалі і здригатися від звуків літака. В моєму світі завжди Я була головною… тепер не так.
Я дивлюся на стиглі яблука в саду, на сонце, що сідає за ліс, на метеликів і краплі води. Я гладжу своїх котів і обіймаю дітей. І я ніяк, ніяк не можу прийняти того факту, що є люди (чи принаймні дуже схожі на нас істоти) які живуть в цьому ж світі, але обирають руйнувати його. Бляха, та ЯК ЦЕ МОЖЛИВО обирати кров, грязюку і гівно, коли є поле, річка і ліс? І як це можливо, що в т.зв. “цивілізованому світі” так виродились рішучість і почуття справедливості, що ми всі разом не можемо зібратись і надавати по зубах гопніку, що зарвався і тероризує цілий будинок?
На раціональному рівні я все можу пояснити. Політичні фактори цієї війни. Історичні. Економічні. З точки зору інтегральної динаміки. Я все це знаю. Але прийняти або навіть змиритися – не можу… Я вже і злилася, і плакала – все одно мене час від часу накриває від несправедливості і абсурду того, що відбувається з нами.
