Черкащанка відроджує старі хати в селі
Понад 20 років тому батько Ганни Сухобрус купив стару хату в селі Ліпляве на Черкащині. Попередні власники будинку довго не наважувалися на продаж. Побоювалися, що нові господарі знесуть мазанку, аби звести на її місці сучасний будинок. Лише обіцянка нічого не руйнувати допомогла укласти угоду.
- Я тоді подзвонила подружкам: «Батьки купили дачу, там, напевно, буде басейн, їдемо тусити!». А коли приїхала і побачила ту стару хату‐мазанку, запитала тата: «Куди ти мене привів?» – пригадує канівчанка Ганна. – Він тоді відповів: «Прийде час — ти зрозумієш».
Роки потому маленька стара хатинка була місцем, де раз на рік збиралася родина, переважно влітку, на шашлики. Нині ж одна старенька хатинка перетворилася на етнокомплекс «Бабусина Хатка» та налічує вже п’ять об’єктів у Ліплявому, старий млин у Прохорівці та ще дві хати у Степанцях, одну з яких готують до перевезення. Три будинки вже повністю готові та приймають гостей, ще два — на етапі активної реставрації.
Як усе почалося: від дачі до культурного проєкту
Канівчанка Ганна Сухобрус ніколи не жила в селі, ночувала там лише один раз в далеких родичів, проте завжди відчувала цікавість до українського села.
— Я собі уявляла село місцем, де діти цілодобово нічого не роблять — тільки гуляють на природі, а вдома з’являються лише поїсти й переночувати. Я тоді й поняття не мала, що в сільських дітей була ще купа обов’язків. У моїй уяві це були супервільні та щасливі люди, — згадує Ганна.
Засновниця проєкту «Бабусина Хатка». Фото: Ганна Сухобрус у тредс
Кожного разу після літніх канікул вона слухала історії друзів про пригоди в селах. Це викликало щиру цікавість: що ж воно таке — те справжнє українське село? Проте це залишалося суто теоретичним інтересом — жінка ніколи не прагнула там жити чи мати якусь власність.
Попри те, що Ганна закінчила географічний факультет київського університету, була впевнена: ніколи не працюватиме у сфері туризму. До 2020 року її життя нагадувало швидкісне шосе — будувала кар’єру в логістиці, обіймала посаду в міжнародній компанії. А потім почався ковід і Ганні випала рідкісна можливість — не просто заїхати в гості, а залишитися в бабусі на кілька місяців. Там і зрозуміла: хоче створити простір, куди люди приїздитимуть, як до бабусі.
Тоді ж батько Ганни почав реставрувати стару хату у Ліплявому, а згодом і вона зареєструвала сторінку проєкту в Instagram за два дні до онлайн‐фестивалю, де мала виступати спікеркою і розповідати про стару хатку. У той момент чіткої бізнес‐моделі ще не було.
Одна з хаток до реставрації. Фото: Ганна Сухобрус
— Для мене було важливо викликати спогади точково з фотографіями, якимись словами, моментами, – поділилася Сухобрус.
Вона просто почала розповідати про те, що відчувала сама — про аромат хліба, теплу бабусину хату та затишок, який неможливо купити в мережевому готелі. Впевненість прийшла з першими повідомленнями від людей, які так, як і вона, мріяли хоча б на вихідні «втекти» у своє дитинство. Вагань, чи спрацює це, майже не було.
Пізніше Ганна з татом придбали ще одну хатинку і в неї почала формуватися бізнес‐стратегія. Втім повноцінним бізнесом Ганна свою справу назвати не могла.
— У мене була основна робота, свій бізнес. А це все для мене було ніби захоплення. Коли тільки казала, що це бізнес, мені здавалося, ніби зраджую самій ідеї дарувати людям затишок, – зізнається жінка.
Нині впевнена: це вже не просто захоплення, адже в старі хатки вкладено дуже багато грошей. Зараз вона — СЕО культурного бізнес‐проєкту «Бабусина Хатка», а тато — керівник реноваційних процесів. Сама жінка мешкає в Києві, а в Ліпляве приїздить «на роботу».
Який вигляд мають хатинки до початку реновації. Фото: Ганна Сухобрус у тредс
Реакція оточення на радикальну зміну діяльності — з логістики у сільський туризм — виявилася напрочуд одностайною, хоча героїня зізнається, що чужа думка ніколи не була для неї визначальною.
— Мій тато любить казати: «Немає вічних ворогів, немає вічних друзів, є вічний інтерес». Я все життя готова до того, що люди можуть реагувати по‐різному, і ніколи не звертаю на це уваги. Для мене важлива лише моя родина — це мій тил і моя команда. До них я прислухаюся, а все інше на мене не впливає, — пояснює Ганна.
Попри очікуваний скепсис щодо такого специфічного напрямку, Ганна не зустріла жодного відкритого засудження чи нерозуміння.
— Не було жодної людини, яка б сказала: «Ай, ну що це ти таке придумала?» Можливо, не всі до кінця розуміли суть, бо напрямок справді специфічний, але осуду не було ніколи. Я сама настільки вірила в те, що ми робимо, що збити мене з цього шляху було неможливо, — розповідає жінка.
«Бабусина Хатка», натхненна бабусею самої Ганни — прототип тієї самої справжньої української бабусі: гостинної, турботливої, в якої на столі завжди смачні страви для будь‐якої кількості гостей. Як каже Ганна, любов бабусі й дідуся — інакша.
Читайте також. Ремонтують хату та ведуть блог: чому подружжя черкащан замість міста обрало життя у селі.
Реставрація мазанок: бруд, ризики й «портали» в минуле
Перше, з чого починається реставрація, — це вивіз сміття, розповідає Ганна. Пригадує, що в одну із хатинок місцеві жителі викидали побутове сміття, через що не відкривалися двері.
— Ти просто вигрібаєш тонни непотребу, щоб нарешті побачити справжнє обличчя хати, — пригадує Ганна.
Найстаршій хаті в колекції родини Сухобрус понад 140 років, наймолодшій — близько 70, тож стан об’єктів на момент купівлі — це завжди невідомість. Ганна зізнається: вони з батьком ніколи не роблять технічних оглядів перед угодою. Якщо подобається хатинка та місцевість — купують, а вже потім розбираються з наслідками. Десь доводиться повністю змінювати підлогу, десь лише підмазати глиною — усе залежить від стану будівлі.
Для старих хаток часто доводиться робити новий фундамент. Фото: Ганна Сухобрус
Ганна розповідає: найскладнішим у реставрації мазанок було те, що вони часто взагалі не мали фундаменту і буквально вростали в землю. З першою хатою було найважче: вона настільки просіла, що довелося її підіймати на домкратах і замінювати гнилі бруси.
— Через те, що хата фактично перебиралася заново, у нас там з’явилися нетипово великі вікна. Це мали бути тимчасові рами, але я вирішила їх не замінювати. Мені подобається цей ефект: коли ти всередині, вікно стає ніби порталом. Ти стоїш в інтер’єрі початку 20 століття, а крізь скло дивишся вже у 2026 рік, – пригадує Ганна.
Майстрів залучають лише для специфічних задач — сантехніки чи електрики. Все інше роблять самі. Навіть печі тато навчився відновлювати самотужки, бо справжніх пічників у регіоні знайти майже неможливо.
У деяких хатках доводиться повністю замінювати підлогу. Фото: Ганна Сухобрус
Реставрує старі хатки й сама Ганна. Каже, що чоловіків‐майстрів катастрофічно не вистачає, багатьох мобілізували.
— Раніше я руками взагалі нічого не робила. А зараз — шліфую підлогу, мажу стіни, все фарбую. Наприклад, у хатинці бабусі Фросі я сама шліфувала 30 квадратів підлоги. У мене коліна були сині від того, що постійно на них із цим станком. Ти приїжджаєш додому вся в пилюці, волосся від бруду наче налаковане, а наступного дня тобі треба бути на важливому заході в Києві. Це такий контраст відчуттів, наче живеш різними життями, — пригадує Ганна.
Хатинка бабусі Ганнусі після реновації. Фото: Ганна Сухобрус
У хатах намагаються зберегти баланс між автентикою та комфортом. У будинках є вода, світло, туалети та ванни. Опалення комбіноване: є і печі, і сучасні системи опалення. Принципово відсутність світла залишили лише в одній хатині, де печуть хліб, щоб зберегти магію свічок та живого вогню.
Інтер’єр «Бабусиної Хатки» — це колекція, яку роками збирав батько Ганни. На його базі зберігаються десятки «врятованих» речей: від ткацьких станків до шаф.
Хатинка бабусі Фросі всередині. Фото: Ганна Сухобрус у тредс
- Ми часто жартуємо про диван в одній із хатинок, — розповідає Ганна. — Я татові казала: «Там має бути піл» (дерев’яний настил для сну, – ред.). Тато привіз старий диван, який йому хтось подарував, і поставив. Я спершу пручалася, бо хотіла музейної точності. Але коли гості почали писати, що в їхньої бабусі був точно такий диван, я здалася: якщо він викликає у людей спогади — значить, він має там бути, – згадує жінка.
На черзі — перевезення «моченої хати» зі Степанців. Це унікальна дерев’яна споруда, яку планують розібрати по брусах, пронумерувати та заново зібрати в Ліплявому під майбутню мистецьку резиденцію.
Ганна зізнається: реставрація — це постійний стрес, величезні інвестиції та постійна боротьба з обставинами. Зима часто «заморожує» будівництво, матеріали дорожчають, а терміни зміщуються.
— Найскладніше — шукати на це все гроші, — ділиться реставраторка.
Тиха гавань для душі: навіщо містянам повернення в село
Коли Ганна запускала проєкт, вона не орієнтувалася на класичного туриста, що шукає «шашлик та караоке». Її аудиторія — це люди від 25 до 49 років.
— Це покоління, яке виросло в містах, але чиє коріння все ще міцно тримається за бабусині вишиті подушки та запах свіжоспеченого хліба. Часто це ті, чиє рідне село вже зникло з карти або якщо немає в ньому до кого повертатися, – уточнює Ганна.
Головний привабливий фактор «Бабусиної Хатки» — це можливість зупинити внутрішній біг. Ганна називає це «свідомим відпочинком». Люди приїздять сюди не за розвагами, а за дефіцитними сьогодні станами: тишею, спокоєм та безпекою.
— Наші гості — це переважно свідома молодь або сім’ї з дітьми. Вони приїздять за відчуттям «тихої гавані». І люди на це реагують неймовірно. Вони кажуть, що це найкращий інсайт: виявляється, можна просто сидіти, дивитися на вогонь і відчувати себе щасливим без ґаджетів, – каже жінка.
Гості «Бабусиної Хатки» можуть навчитися випікати домашній хліб. Фото: Ганна Сухобрус у тредс
Нині погостювати з ночівлею можна у двох хатках, кожна може вмістити до чотирьох осіб. Ще в одній можна навчитися пекти хліб — бабуся Рая вчить містян замішувати тісто та саджати його в піч на лопаті.
Одна із хатинок проєкту стала центром культурного життя. Саме тут відбуваються майстер‐класи, які Ганна добирає ретельно, орієнтуючись на автентику та локальні традиції. Якось вона випадково знайшла старий весільний вінок із воскових квітів всередині ікони своєї бабусі й вирішила відродити це мистецтво — так майстриня навчала гостей створювати прикраси. Хатки оживають залежно від календаря. Взимку тут плетуть дідухи, влітку — збирають трави.
Попри те, що літо в селі традиційно вважається «високим сезоном», зима в «Бабусиній Хатці» має свій особливий шарм. Саме взимку, коли за вікном сніг, а в хаті тріщить піч, гості найгостріше відчувають контраст із міською метушнею. Та Ганна каже: ця зима була справжнім викликом — то вода перемерзла, то зі світлом постійні проблеми через графіки відключеннь.
Проводять також і групові майстеркласи. Фото: Ганна Сухобрус у тредс
Головний інсайт, який отримують люди після відвідин простору, Ганна формулює просто: сільський туризм — це про естетику, культурний відпочинок, і про те, що навіть зі звичайного села, де, на перший погляд, немає нічого цікавого, можна зробити туристичний центр, якщо цим займатися.
Відвідувачі усвідомлюють, що за ними стоїть величезний пласт культури, яка не є «музейною» чи «шароварною», а цілком живою та затишною.
Про досвід проживання в хатинках найкраще розповідають самі гості. Серед них — письменники, які приїздять за натхненням, та люди, які шукають розради після важких подій.
Як «Бабусина хатка» змінює Ліпляве і громаду
Ганна Сухобрус переконана: «Бабусина Хатка» — це не закритий острівець для туристів, а частина живого організму села. Проєкт вже давно вийшов за межі реставрації стін, почавши змінювати внутрішній туризм Ліплявого. Взаємодія з місцевими мешканцями побудована на простому принципі: село має заробляти разом із проєктом.
Для гостей «Бабусиної Хатки» не купують продукти в супермаркетах. Молоко, домашній сир, яйця та городину постачають місцеві господині. Це створює мікроринок, де сусіди отримують прямий дохід від туризму.
— Ми купуємо все у наших бабусь. Вони знають: якщо приїхали гості, значить, буде попит на їхні продукти. Це оживляє село, дає людям відчуття, що їхня праця потрібна не лише їм самим, — пояснює Ганна.
Хатка бабусі Ганнусі. Вигляд з двору. Фото: Ганна Сухобрус
Зміни в доброустрої села стають помітними поступово. Присутність «Бабусиної Хатки» спонукає громаду до активності, а місцева влада бачить у проєкті точку росту. Ганна мріє про статус «Найкращого села Європи» для Ліплявого, але розуміє, що для цього потрібен розвиток усієї інфраструктури.
Одним з амбітних планів Ганни є створення мистецької резиденції. Вона прагне залучати художників, маркетологів та айтівців не лише для відпочинку, а й для обміну досвідом із місцевими:
— Для мене важливо залучати митців, бо вони приносять нові сенси. Я хочу, щоб фахівці з Києва чи інших міст проводили майстер‐класи для сільських дітей. Щоб дитина в Ліплявому бачила: можна бути успішним маркетологом чи дизайнером, не покидаючи рідного дому. Це руйнує стереотип про «неперспективне село», – зауважує вона.
Одна з хатинок, яку нині реставрують. Фото: Ганна Сухобрус у тредс
Ганна бачить у приватних ініціативах реальний шанс врятувати українські села від зникнення.
На питання, чи не виникало бажання змінити діяльність через втому та труднощі реставрації, Ганна відповідає твердо: «Ні».
— Були моменти відчаю, коли опускалися руки від обсягу роботи, але я ніколи не хотіла це покинути. Це місія. Якось приїхала до тата в сльозах, сказала: «Це ніколи не скінчиться». Я стомилась. Він такий: «Все ок, все вирішимо, все нормально». І на наступний день я вже прокинулась зовсім з іншим настроєм. Тому тут всі процеси насправді дуже складні, – ділиться жінка.
Відреставрована хатка етнокомплексу ввечері. Фото: Ганна Сухобрус у тредс
Тим, хто лише планує власну справу в селі, вона дає щиру пораду: не боятися брудної роботи.
— Ви повинні бути готові й шліфувати підлогу, і вивозити сміття, і домовлятися з сусідами. Село потрібно полюбити щиро, – радить Сухобрус.
Через декілька років Ганна бачить Ліпляве квітучим центром культурного туризму. Місцем, куди повертається молодь, де реставрують старі млини та хати, і де кожен мешканець пишається тим, що він — із села.
— Я розумію, що після завершення війни іноземці будуть цікавитись Україною і важливо зараз підготувати цю платформу, щоб вони мали що дивитися, тому що Україна — це не тільки Київ, Одеса, Львів, Карпати, а ще дуже багато цікавих місць, — впевнена Ганна Сухобрус.
Іноді для того, щоб врятувати село, достатньо просто повернути життя в стару мазанку, засвітити у вікні лампу і нагадати людям, що їхнє коріння — це і є їхня найбільша сила. І поки в селі печуть хліб і чекають гостей — історія триває.
Оля Ярмолич
Читайте також: Руїни і тисячолітні дуби. Який вигляд має маєток Енгельгардта на Черкащині.
Читайте більше новин Черкас – головні події міста на «18000». Слідкуйте за графіками відключень електроенергії в телеграмі «18000 | Шо там у Черкасах?»