Гостем ефіру програми “Що далі” від 18000, яка відбулася 3 травня, став черкаський медійник, воєнкор Станіслав Кухарчук.
Про роботу і завдання журналістів на війні, про ситуацію в Черкасах, про волонтерство і потреби на фронті, про те, куди відправляли російських “журналістів” та багато іншого – у текстовій версії інтерв’ю.
Фото – з Фейсбуку
Про роль військової журналістики в наш час
У нас війна розпочалася 8 років тому. Так, її називали операцією, але по факту це зіграло із суспільством злий жарт. ООС, АТО… А тепер ми маємо від москалів теж «спецоперацію». Це війна, яка точиться 8 років. Це найбільша війна у Європі з кінця Другої світової.
Я висвітлюю війну. Можна бути «воєнкором», знімаючи війну в іншій державі. А тут війна – у твоїй країні. І ти маєш бути не лише журналістом, а насамперед громадянином, щоб твоя інформація не шкодила, а допомагала суспільству. Тому треба посунути журналістську етику.
До 24 лютого робота журналістів-військових кореспондентів не була до кінця зроблена, бо наше суспільство не реагувало на війну як на війну. Ті, кого війна не торкнулася, думали, що це далеко, десь там. Всі жили буденним життям, не звертаючи увагу на це. А тут – «прилетіло».
Про те, як змінилася війна за 8 років
Бойові дії стали жорсткішими, запеклішими. Наша група поїхала на ротацію 20 лютого. Тобто ми зустріли вторгнення там. Ми були у Краматорську. Зранку ти чуєш, як летять ракети, літаки і ти не розумієш, що буде далі.
Ми одна знімальна група, яка залишилася на Донбасі. Всіх евакуювали.
Перші кадри, які ми зняли: 4 полонених, яких взяли в Щасті. Їх дістають з авто. Їх не били. Але їх хотілося роздерти, через них моя родина мусить сидіти в підвалі. Проте це обмінний фонд.
Про головні “меседжі” зараз
Головний “меседж”? Правда – про війну. На відміну від кацапів, нам не треба нічого придумувати. Всі їхні злочини – ось тут. Всі бачили кадри з Бучі, Ірпіня. А взяти ту ж Попасну. Там м’ясорубка відбувається 2 місяці. Штурм Попасної почався 8 березня. Те, що відбувалося там, я ніколи не бачив. Все в тебе на очах. Нас перший раз відпустили на тиждень, щоб поміняти машину.
Про ставлення до війни у Черкасах
Приїздиш сюди (в Черкасах – ред.), а тут – курорт, люди не відчувають, що у нас війна. Насправді за цей спокій – кожен день платиться велика ціна: десятками життів людей, які стали боронити країну.
8 років більшість суспільства не розуміла, що у нас іде війна.
Знайомі питають у мене: «ну, що там, страшно»? Хочеться розвернутися і піти від такої людини, бо вона просто не розуміє, що відбувається. Рано чи пізно ми зустрінемося із проблемою, коли суспільство скаже «какая разніца». Бо багато міст не відчули, що таке війна.
Про те, як вперше злякався, але переборов свій страх
Ракети – часте явище. Ти приблизно розумієш, де вони можуть впасти. Якщо вона бахне за 100-200 метрів від нас, то, звісно, якась реакція буде. Але до всього ти звикаєш.
Перший раз, коли я злякався, але зміг перебороти свій страх, це 2014 рік. Ми їдемо машиною по полю і розуміємо, що починають стріляти міномети. І в дзеркалі заднього виду ти бачиш вибухи. Я подумав тоді: буде, як буде, як пощастить. За 8 років на війні ти розумієш, куди воно прилетить, і розумієш, коли треба ховатися, коли ні.
Про вплив воєнного стану на журналістику
Воєнний стан вплинув насамперед на журналістику, яка до цього була цивільна і до військових не мала жодного відношення. У військових кореспондентів і до цього діяли подібні правила. Там є певна самоцензура. Ти розумієш, що не будеш показувати те, що потім нашкодить хлопцям. Адже ти приїхав, відзняв, а пацанам там сидіти. Я не хочу брати чиюсь смерть на свою душу.
Прагну жити в нормальній країні, підтримувати її тим фахом, який у мене є. Мені пропонували піти в одну з бригад прес-офіцером. Я вагався, думав, де я буду кориснішим. Ухвалив рішення залишатися воєнкором на центральному каналі. Думаю, у своєму виборі не помилився.
Про волонтерство
Я не волонтер. Не можу себе порівнювати з цими неймовірними людьми, ставити на одну планку. Тому що волонтерство – це пекельна робота. Ці люди не випускають телефона з рук, збирають по крихтах. Їм пам’ятники треба ставити! Я лише їм допомагаю.
Ми й до цього вісім років, коли їхали на ротацію, набивали багажник волонтеркою і розвозили хлопцям. Зараз я вже сам дзвоню і кажу волонтерам: друзі, в нас тут проблема, всі переключилися на Київ, Харків, Суми, Чернігів, сюди ніхто не заїжджає. Так було перший місяць.
Ми лише розвозимо. Це теж шматок роботи, але не такий складний. Нам що порожніми їхати, що з волонтеркою. Звісно, краще з волонтеркою, тому що привеземо хоч якийсь гостинець хлопцям.
Хоча бували моменти, коли ми самі збирали гроші. Одна з бригад відходила, в них дуже багато погоріло речей, тоді холодно ще було. Нам накидали 70 тисяч гривень, тоді ще воєнторги працювали в Костянтинівці, Бахмуті, ми купили термуху, шапки, перчатки, медикаменти, все привезли. І пацани такі: вау, як ви це зробили. Це не ми зробили, це зробили українці, які накидали ці кошти. Ми просто купили і привезли все.
Фото з Фейсбуку
Про ключові запити бійців
Основі потреби – розгрузки, підсумки під магазини, плитоноски, бронежилети, але якісні. Не з ресор! Звертаюся до людей, які роблять бронежилети з ресор. Ви пробували вісім годин походити в такому бронежителі? Спробуйте, коли у вас хребет вивалиться у спідню білизну, тоді ви зрозумієте, класний бронік чи ні. Також – аптечки, цигарки. Якщо є можливість, літнє взуття, літні берци. Тому що не в усіх є, військових дуже багато, мобілізованих дуже багато. Наша промисловість не встигає всіх взути і вдягти.
Також потрібні генератори, радіостанції, прилади спостереження, квадрокоптери. Але краще – не купувати самим, а кидати гроші перевіреним волонтерам, у них уже є зв’язки.
Дуже велика потреба в автомобілях. Автомобілі на передовій довго не живуть. Наприклад, на ізюмському напрямі хлопцям тільки-но пригнали пікап, вони поїхали на підсилення, була жорстка заруба, купа загиблих і поранених, вони цим пікапом вивезли на пробитих колесах 17 людей. Фактично врятувати їх. І зараз вони без машини, на жаль. Зараз їм збирають кошти.
Про російських журналістів
У мене була нагода зустрітися з кацапами у Широкиному у 2015 році. Нас заводили колоною ОБСЄ. З одного боку кацапи йдуть, а з іншого – ми. І росіяни кажуть: здравствуйте, коллеги. Тоді ще це не було мейнстрімом, але ми їх відправляли в напрямку російського корабля. Спілкуватися із цією наволоччю немає про що.
Які вони нам колеги? Це пропагандисти! Якби я мав таку нагоду, я б їх пристрелив. Тому що вони винні в тому, що зараз відбувається, вони 20 років промивали мізки своїм недолугим громадянам, і тепер ми бачимо те, що бачимо, в Бучі, Маріуполі, скрізь. Вони нас просто ненавидять, у нас зараз війна на виживання.
Про боєздатність російської армії
Розкажу про один випадок у Золотому. Ми бачили там тіла цих загиблих уродів. Вони справді як бомжі на вигляд. У них ще радянські деякі речі, металеві шоломи, в одного підсумок був, куди складають гранати, це жіноча косметичка. Але це були “диряві”, як ми їх назиємо (так звані ЛНР, ДНР). Їх гнали на убой, масою. Їх багато, вони справді схожі на бомжів.
У кращому екіпірування – вагнерівці, кадирівці, але їх не так багато. По амуніції вони справді програють, тому що ми вісім років воюємо і в нас уже підприємці адаптувалися під вимоги військових. Тому ми їх і сприймаємо як бомжів.
Але воюють вони непогано, не треба недооцінювати свого противника. У них змінилася тактика. Якщо на Київщині та Сумщині вони заходили великими колонами, покладаючись на бліцкриг Путіна, що вони все захоплять, і наші їх лупашили. Зараз вони великими колонами майже нікуди не заходять. Вони спочатку давлять артилерією, авіацією.
Але найбільш небезпечне – це танки. В нас було таке, що ми сиділи у школі і її прямою наводкою сєпарський танк розбирав. Ці відчуття не можна передати словами.
Вони теж люди, не залізні, але їх дуже багато. Я схиляю голову перед мужністю наших хлопців, які стоять і щодня відбивають ці атаки. Коли на тебе пре лавина, спочатку тебе накривають артилерією, авіацією, “градами”, “смерчами”, а ще точкою-У накривають, а потім заходить колона із танками і піхотою, і тобі треба це відбивати. Я не знаю, скільки мужності в наших воїнів. Але в кацапів – чисельна перевага, і в тому проблема. Якби їх було трохи менше, то і нам би було простіше.
Коли ти недооцінюєш ворога, це перший крок до твоєї поразки. Треба до ворога ставитися без поваги, але обережно.
Про настрої українців
Можливо, до Бучі, Ірпеня, Маріуполя, у когось якісь ілюзії були. Але зараз їх немає. Це війна на виживання. Якщо ми її програємо, ми будемо рабами. Не буде ні країни, ні нашого майбутнього.
Черкащани, долучайтеся до кування перемоги, як можете. Розумію, що не всі можуть узяти в руки зброю і піти воювати. Це і не потрібно. Бійця треба в щось взути, вдягнути, дати йому автомат, набої, ще і зарплату заплатити. Робіть те, що можете. З миру по ниточці – і буде сорочка голому. Так само, думаю, ми зіткаємо нашу перемогу, викохаємо її, виплекаємо. Все буде Україна!
Долучайся до телеграм-каналу “Шо там у Черкасах?”. Оперативно повідомляємо про повітряні тривоги і першими повідомимо про нашу перемогу
