Віктор Євпак

Бондаренко – терорист. Живіть з цим, як хочете

Почну із головного: з того, що винесено в заголовок. Міський голова Черкас Анатолій Бондаренко – політичний терорист, який в угоду своєму рейтингу на прийдешніх виборах взяв у заручники найменш захищену, а точніше, геть не захищену частину громади, інтереси якої він ввірений захищати: дітей і їх здоров’я. 

А тепер деталі.

Вчора в стінах Черкаської міської ради відбулося чергове обговорення питання зміни системи харчування у загальноосвітніх закладах міста. Цього разу ініціатором обговорення несподівано став безпосередньо сам Анатолій Васильович Бондаренко, який чомусь до цього публічно цю тему ігнорував. Потяг Бондаренка до публічних консультацій, звичайно, схвальний, але не до кінця одразу зрозумілий. Наприклад, він систематично ігнорує бажання громади спілкуватися стосовно cпільного простору, ні з ким особливо не радився, визначаючи управителя багатоквартирних будинків або запроваджуючи тарифи на вивезення негабаритного сміття. А тут, як грім серед ясного неба, каже “треба поговорить”. Ну треба, то треба… Анатолій Васильович як досвідчений політик добре знає, коли варто консультуватися публічно, а коли не варто.  

Як працює система харчування зараз і чому вона не є ефективною?

Станом на сьогодні місто витрачає близько 15 млн гривень власних коштів на забезпечення безкоштовним харчуванням учнів початкових класів, а також “категорійних” дітей в середній та старшій школі.  Здається, колосальна сума, але станом на зараз за рахунок місцевого бюджету безкоштовно харчується майже половина учнів міста. І вся ця величезна сума дрібними порціями розділяється на всіх, і врешті маємо ситуацію, коли за опитуваннями понад 85% батьків незадоволені харчуванням дітей і змушені додатково дофінансовувати цей процес, покладаючись вже на вибір власної дитини… Ну, а тут починається найгірше.

Якість послуг гарячого харчування ні у кого не викликає сумнівів: вона паскудна і важко тут звинувачувати кухарів чи підприємців, тому що вони мають приготувати страви для дітей, оперуючи поточним бюджетом, який у свою чергу коливається від 3 до 8 гривень на одну порцію… Спробуйте зготувати вдома сімейний обід, розраховуючи на 20 гривень у гаманці. Навряд чи вам щось вдасться вигадати, окрім якихось макаронів… Але ж є нормативні вимоги до калорійності, відповідно треба додати у наш умовний обід якогось м’яса чи риби… Отже, прибираємо трохи макаронів, додаємо невеликий шматочок м’яса…упссс…салат із овочів забули. Додаємо …але тут вже проблеми, бо ціна однозначно вища за встановлений ліміт. Тепер ще порахуйте вартість витраченої електроенергії чи газу та оцініть ще власну працю, виходячи хоча б із мінімальної заробітної плати. Погодьтесь, вписатись проблематично, якщо взагалі реально. Але досвід черкаських шкіл показує, що все-таки реально. Проте маємо ось такий результат:

Фото Сергія Воронова

Погодьтесь, що на фото явно не те, що може привабити до споживання дитину навіть молодшого шкільного віку, не говорячи вже про старшокласників… Але ми як платники бюджетних коштів справно продовжуємо за це сплачувати, чим харчуємо не лише школярів, а і, скажімо, безпритульних тварин, що мешкають поруч з закладами освіти.

Здавалось би, що першими бити сполох мали би підприємці, що змушені викручуватись із такої незручної ситуації… Але це не так. По суті вони є чи не головними бенефіціарами цієї ситуації. Маючи пільги на електроенергію та оренду виробничих приміщень, підприємці можуть забезпечувати школярам “додаткове” харчування у вигляді різноманітної здоби “підвищеної” калорійності та вмісту вуглеводів. Різні примітивні та малобюджетні піци стали неодмінним атрибутом раціону будь-якого школяра. І все це – коштом вже безпосередньо батьків. Вартість найдешевшої булки у шкільній столовій дорівнює (а подекуди і перевищує) вартості “комплексного” і нібито збалансованого обіду, забезпеченого виконавчими органами міської ради. Але по суті зголоднілі діти змушені добирати необхідних для свого організму калорій саме споживаючи такий продукт, якщо і не гірший, що також пропонується серед широкого асортименту шкільних буфетів. 

Таким чином, очевидним є той парадоксальний факт, що, чим гірше шкільне гаряче харчування, тим кращий фінансовий результат для підприємців, які це харчування забезпечують. І давайте пригадаємо для себе ще раз, що така ситуація коштує місту 15 млн гривень. 

Та і це навіть не все. За офіційною статистикою, 10% підлітків мають діагностовані проблеми органів травлення. Підкреслюю, що мова про вже встановлені діагнози. Кількість тих, хто має систематичні скарги, проте не має діагностованого захворювання, в рази більше. Звідки ж беруться ці хвороби? В першу чергу саме від неякісного та несистематичного харчування. А де ж діти проводять більшу частину свого “активного” часу? У школі! Відповідно, де мають отримувати якісне збалансоване харчування? У школі! 

Зізнаюсь, в школі я також харчувався всілякими булками і піцами, а обідню перерву проводив у черзі за печивом. В принципі, як і більшість моїх однокласників. Хай це навіть було і не в Черкасах, а поряд – у Смілі, та тут в ті часи ситуація була аналогічною. А потім я тривалий час лікував різні хвороби, як і більшість моїх однокласників, а наші батьки дружно оплачували величезні “аптечні” рахунки. 

Хоч з тих часів пройшло більше десяти років, та, як бачимо, ситуація особливо не змінилась ні в Смілі, ні в Черкасах. Хіба, окрім вартості “Омезу”, яким прийнято лікувати гастроентерелогічні хвороби. Тепер вона складає 78 гривень за упаковку, тобто фактично, як вартість місячної системи харчування, яка запрограмована, щоб приводити школярів спочатку до шкільного буфету, а потім їх батьків до аптечного кіоску. І якщо в Смілі об’єктивно немає фінансового ресурсу, щоб змінити ситуацію, у Черкасах цей ресурс є. Проте немає політичної волі.

Що пропонувалось?

Спочатку на горизонті замайоріла надія на якісні зміни. Директор департаменту освіти та гуманітарної політики Черкаської міської ради Сергій Воронов декілька місяців тому почав публічно “педалювати” тему якісних змін у системі харчування. Рецепт Сергія Павловича був простий, як дріб у п’ятому класі: збільшити калорійність за рахунок зростання вартості однієї порції. Такий нехитрий прийом дозволив би підвищити “конкурентноздатність” запропонованого школяру обіду і дозволив би гарячому харчуванню конкурувати зі свіжоспеченою піцою чи булкою. 

Окрім того, не знаю, чи за допомогою СВОТ-аналізу чи просто завдяки емпіричному спостереженню, та в департаменті чітко усвідомили, що надання всіляких “пільгових” тарифів для підприємців в школах унеможливлює будь-яке якісне покращення запропонованого ними меню, оскільки вони (підприємці) свідомо чи підсвідомо будуть зацікавлені у збільшенні реалізації саме своєї хлібобулочної здоби і нарощуванні виручки безпосередньо буфетів, скільки коштів їм не виділяй на зворотнє. 

Таким чином і цей елемент запрограмованої проблеми вирішили “вибити”, скасувавши будь-які пільги для підприємців. Мала б запрацювати формула: підписав договір – погодився на меню -харчуєш – отримуєш кошти. Будь-які інші зміни повинні би зникнути, що є логічним, і відповідає правилам ринкової економіки. 

У чому виникла проблема?

Розпочавши апробацію своєї гарної ідеї чиновники чи то повністю, чи то просто не до кінця врахували один ключовий факт: наступний рік – це рік чергових місцевих виборів, і люди на обраних посадах (насамперед міський голова) починають думати не категоріями здорового глузду, а категоріями власного політичного рейтингу. У рік виборів більш цінною інформацією є зведення соціологів, а не статистика гастроентерологів та опитування батьків щодо їхньої задоволеності рівнем харчування дітей. Цей факт сумнівів не викликає. 

Теперішня схема фінансування шкільного харчування фактично унеможливлює будь-яке його здорожчання. Запропоноване підвищення калорійності імені Сергія Воронова за умови збереження тренду ”платимо за 50% дітей” коштувало би бюджету у декілька разів більше тієї суми, що сплачується зараз. Беремо 15 млн, що є зараз, та множимо їх мінімум удвічі. Об’єктивно таких коштів в бюджеті немає. Відповідно і Сергій Воронов разом з колегами по партії запропонував інший підхід, схожий з тим, що працює в закладах дошкільної освіти. Місто платитиме за пільгові категорії дітей у всіх класах, а за решту платитимуть батьки за формулою, скажімо, 40 на 60… Це хоч і призведе до збільшення вартості послуги для бюджету, але таке здорожчання буде некритичним і цілком реальним для реалізації в рамках наявного фінансового ресурсу. Батькам же ж це коштувало орієнтовно 200 гривень на місяць, або, як три пачки “Омезу” чи одна “дружня” винагорода гастроентерологу. За малозабезпечені та незахищені верстви населення плату здійснювало б місто. 

Проте будь-які додаткові платежі у виборчий рік невигідні Бондаренку з політичної точки зору. Замість складного шляху просвітницької роботи серед батьків міський голова вирішив вчинити простіше – просто поховати цю ідею.  

До того ж, стався прикрий казус. За інформацією наших джерел, із числа педагогічного персоналу міста, міський голова Анатолій Бондаренко на нещодавній зустрічі із директорами шкіл міста заявив про те, що з наступного року кожна школа отримає не лише по 1 млн гривень з бюджету розвитку, а і учням забезпечать покращене харчування саме коштом бюджету міста. Звикнувши виступати перед публікою з низьким рівнем критичного мислення, Анатолій Васильович не врахував, що у цьому залі його аудиторія – вищий педагогічний колектив, що на відміну від пересічного виборця добре запам’ятовує обіцянки та має за собою неабиякий адміністративний ресурс. Обіцянки для такої публіки, хоч-не-хоч, та треба виконувати.  

Але ціна такої обіцянки десятки мільйонів гривень, які, до того ж, вже неодноразово обіцяні міським головою іншим групам “свідомих” та впливових “виборців”, наприклад, дорожникам. 

Вихід із цієї делікатної ситуації Бондаренко знайшов своєрідний. Як і два роки тому, коли кипіли пристрасті довкола здійснення допорогових закупівель, Анатолій Васильович захотів публічно проконсультуватися та зібрав “охочих” поділитись своєю думкою. І тут на першу роль вийшли директори шкіл. Здавалось би, що вони, як ніхто інший, зацікавлені у якості харчування власних учнів і їх здоров’ї. Проте виявилось, що їх більше цікавить…. В принципі з їх виступів так і не стало зрозуміло, що їх цікавить більше, але вони однозначно виступили за збереження тієї ситуації, що є.

Щодо директорів, то можна чітко стверджувати, що вони кожен у своїй мірі є учасниками картельної змови підприємців, що надають послуги гарячого харчування. Учасники ринку вже давно поділили його неекономічними методами і випрацювали спільні елементи захисту від посягань на їхні прибутки, які, як вже писалось, формуються саме за рахунок різноманітних пільгових тарифів, а не за рахунок якісної конкурентної послуги. 

Ці підприємці мають своїх лобістів і в депутатському корпусі, але їх головним “захисником” є саме міський голова, який хоч і розуміє проблему, але не береться її вирішувати напередодні місцевих виборів. Як наслідок, вона відтерміновується на невизначений термін.

Що у підсумку

Маємо парадоксальну ситуацію, коли місто взяло на себе соціальне зобов’язання здійснити харчування дітей, але захищає протилежні інтереси. Головними бенефіціарами цього процесу за логікою мали б стати діти, зокрема із соціально незахищених сімей, для яких шкільне харчування чи не єдина можливість отримати повноцінну їжу протягом дня. Місто витрачає на це солідні 15 млн гривень. Проте по суті малозабезпечені стають ще більш вразливими у економічному та соціальному плані. Не отримуючи належної якості харчування, діти починають хворіти, що призводить до додаткових економічних витрат їх родин, які часто позбавлені достатнього для лікування ресурсу… Так з’являються хронічні хвороби. Все це програмується роками і роками не вирішується. А коли на горизонті замайоріли зміни, то виявляється, що всіх все влаштовує. Це, якщо слухати головних спікерів, проте 85% батьків незадоволені ситуацією. Та їх думка нікому не важлива. 

Анатолій Васильович Бондаренко як досвідчений політик знає, що відповідь на питання залежить від самого питання. Якщо запитати у будь-кого “чи хочете ви платити додаткові 200 гривень?”, то звичайно відповідь буде негативна. Проте якщо поставити питання інакше, як воно має ставитися адекватною притомною місцевою владою: “чи готові ви платити 200 гривень в місяць, аби забезпечити якісне повноцінне харчування своєї дитини?” То і відповідь буде зовсім інша. Можливо, варто спробувати, Васильович? 

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.