Військовий з Черкащини Ярослав Нищик
22 липня 2012 року. Другий день нашого весілля. З друзями дитинства зібрались і пішли догулювати на центральний пляж у Смілі. Купались. І в один момент, близько 17 години, я просто відчуваю як обручка просто злітає з пальця. Як це могло статись? Вона була тіснувата. А тут просто злетіла. Шукав з кумами, але що ти знайдеш на метровій глибині в каламутній воді. Довелось купляти нову. Вона була великувати і чомусь вічно хотіла загубитись. Навіть кілька разів спадала, але знаходилась.
22 липня 2022 року. Рівно десять років. Посадка на Донбасі. Я сиджу в окопі, але чую як з іншого боку мене вигукують хлопці з третього взводу. Виходжу до них. Без захисту. Переговорили кілька хвилин. Аж по фронту автоматна черга. Кидаюсь бігти до свого окопу. Гілка куща влітає мені між пальцем та обручкою, сильно смикає. Спиняюсь і чую як десь поряд куля влучає в дерево. Пірнаю в окоп. Потім знайшов вхідний отвір. Якби не гілка, яка мене затримала, куля влучила б в голову. На годиннику – 17 година. Мені пощастило.
6 серпня 2022 року. Інша посадка. Ніч. Заступаю в свою зміну на чергування. Праворуч в низині – позиції третього відділення нашого взводу. Перед ними кущі, через які нічого не видно. Глибиною метрів зо двісті. Щоб страхувати хлопців вилазив з окопа, проходив метрів десять і в тепловізор згори проглядав кущі перед ними. Зручніше притуляти окуляр до лівого ока. Цього разу подивився правим. І побачив лівим спалах в місці, з якого по нам працювали російські танки. Снаряд прилетів, коли я вже встиг впасти на половину. Пів секунди. Ломонувся в окоп до Квітня і Піпа. Темно. Впав в інший окоп. Загубив рацію, потім шукав її навпомацки десять хвилин. Автомат повний землі. Осколки ввійшли в дуба за моює спиною на рівні грудей. Якби залишився стояти рівно. Навіщось ходив приміряв. Мені пощастило.
7 серпня 2022 року. З РОПу передають, щоб Режисер прийшов забрав посилку. А я його без дозволу відпустив до мінометників робити гешефт. Буде скандал. Треба йти самому. Там метрів 300–400 по зеленці. Спека. З амуніції на мені шльопанці, шорти і футболка. Прийшов. На РОПі з кулеметом Варвар. Вигукав курити. Підкурили. І тут я просто не хочу курити. Викинув цигарку, забрав посилку і йду назад. Варвар набурчав, що витягнув його з укриття.
Пройшов пів дороги. З флангу дивний шелест. Встиг опустити посилку і стати на одне коліно. Вибух над головою. Хвиля вминає в землю. Болясе вухам. Вибухи з чотирьох сторін. Касетний боєприпас. Вогонь, пил, палена вибухівка. Думка «Це все. Якби хоч не дуже боляче». Повітря тонко гуде від металу прямо над лопатками. І жах. Проходять секунди. Зриваюсь, біжу в бік ВОПу нашого. Там пораненому Кабану Ірдинь вже мотає ногу. З неї стирчить цвях, якими начинена касета. Навколо розливається вона з бачка для вмивання та бензин для генератора. Все навколо діряве. Дерева посічені наскрізь.
З іншої позиції в рацію Борода вимагає евакуацію. Поранений Іван Іванович з третього взводу. Цвях зайшов в спину і вийшов через живіт. Він важкий. Його врятують. Цвях пройшов так, що не зачепив взагалі нічого. Пощастило. Варвару, що стрибав в своє укриття, цвях з касети застряг в резинову тапочку прямо біля п’яти. Мені пощастило.
11 серпня 2022 року. Обстріл. Танки. Лежу на дні окопа. Вкрився бронежилетом, піджав ноги. (Потім ще пів року спав підтягуючи ноги під себе). Потягнувся за цигарками, які лишились на бруствері. Осколочок влетів так тісно, що залишив на лівому передпліччі опік. Маленький. Мабуть би не загинув. Мені пощастило.
Після госпіталю звільнився в запас. Поклявся собі, що більш ніколи не ризикуватиму життям. Набрехав. Придурошний.
3 травня 2025 року. Пів на другу ночі. Пригнав із Закарпаття пікап, який придбали за кошти благодійників. Майже три доби туди й назад за кермом. За весь час поспав годин шість. 04³⁸. Дзвінок від замкомбата з ППП. Забирай в Краматорську свого підлеглого і в 6⁰⁰ маєте бути в Довгій Балці. Він має виходити на позиції. Я в Дружківці, боєць в Крамі, Довга Балка біля Констахи. Встигну.
Валентинович, боєць якого я маю везти на вихід, після важкого поранення. Виведена стома через живіт. Але по документах придатний, бо не було ні в кого часу допомогти з рапортами, а в мене він тиждень. Женусь, по дорозі розказую Валентиновичу, що зараз відмовляється від виконання бойового розпорядження і йому нічого не буде.
І у всьому цьому напівсні, я чомусь їду не через Констаху, а через Миколайпілля. Навіщо? Уявлення немаю. За Миколайпіллям згорівша вантажівка і свіжий пікап горить. Ще пару днів тому все було тихо. Поворот ліворуч на 90⁰. Дивлюсь праворуч чи з посадки не їде броня. А там з трави піднімається дрон‐ждун. А ми без броніків і шоломів. Починаю втікати від нього.
Кричу: «Валентинович, якщо я різко гальмую – вистрибуй». Я думаю, що ви здогадались, що почув він лише останнє слово. 160 км/год, а я за руку не випускаю з машини дисциплінованого сержанта, який виконує наказ без роздумів. Так як почув. Якщо я це пишу, то від дрону ми втікли. Встигли на призначений час. Повертались тією дорогою, що й мали заїжати. В Іллінівці КАБи в 6 ранку вдарили по житловій забудові біля траси. Ми мали б там проїжати в цей час. Мені пощастило.
Валентиновича я таки зміг відправити на ВЛК, а десь у вересні його списали повністю. Поїхав нянчити внуків.
І вся ця фігня зі мною стається, коли я без броні. Мабуть буду кілометрів 250 від фронту їздити в ній.
Допис Ярослава Нищика у фейсбуці
