Із теплим Кримом у серці: як кримська татарка стала ДСНСницею в Черкасах

Обкладинка для тексту про Муневер Сєйдамєтову

Муневер виїхала з окупованого Криму, коли їй було тринадцять. Батьки свідомо відправили доньку з уже як два роки окупованого півострова в Черкаси до рідної сестри. Так для кримської татарки розпочалося нове життя на материковій частині України, а дитинство залишилося там, де багато сонця, в Алупці. 

“Крим після окупації став пустий, там немає нікого і мене тепер теж“, – каже Муневер Сєйдамєтова в розмові з “18000”. 

Ми говорили не лише про болюче: окупацію та російсько-українську війну, ця розмова така ж тепла, як і дитячі спогади татарки про Крим. Вона розповість, як шкварчали на сковорідці і пахли на весь будинок чебуреки, як з вікна її кімнати виднілося синє море і де можна було поглядом спіймати дельфінів. А ще про переїзд у Черкаси, як носила з собою словничок, щоб вивчити українську, та чому вирішила служити в ДСНС. 

Яким був Крим до 2014 року? Спогади дитячими очима

Як ви вже зрозуміли, Муневер родом із Алупки, що на південному березі Криму. Зараз, у свій 21 рік, розуміє, що мало цінувала те, що мала раніше. Тепер залишаються лише спогади з дитинства.

– Мій Крим був теплий і рідний, там на вулицях ніби всі знайомі. Було затишно й спокійно, люди такі прості. Після того, як туди прийшли російські окупанти, все змінилося. Гори ніби ті ж і море те саме, але все навколо не так, – каже дівчина. 

Найбільше кримчанка розповідає про природу Криму, в її пам’яті є згадки і про будинок, і про традиційні страви. 

– Наш будинок в Алупці – це найцінніший спогад із дитинства. Він був двоповерховий із великим балконом. У нас було багато кімнат, приїжджали друзі, знайомі. З мого балкону було видно море, як плавають дельфіни. І Воронцовський палац теж можна було побачити. А ще зверху спостерігала за перехожими, які гуляли повз будинок. Було чутно, як мама готує на кухні на першому поверсі чебуреки, – пригадує Муневер, час від часу поправляючи темні, як смола, пасма волосся, ховаючи усмішку й водночас сумний погляд.

Родину Сєйдамєтових не оминула депортація в двадцятому столітті. Прабабусю дівчини вивезли в Середню Азію. Батьки Муневер теж там народилися. Після дозволу повертатися татарам у Крим їхні сім’ї прибули на батьківщину. А через певний час між батьками дівчини зав’язалися стосунки. Муневер каже, що їй пощастило народитися й вирости в Криму, бо не всі її земляки мали таку можливість. 

Маленька Муневер Сєйдамєтова

Фото з архіву Муневер

Окупований Крим: “зелені чоловічки”, часті пожежі та обов’язковий паспорт 

Історія, на жаль, повторилася, тепер юній кримській татарці довелося залишити Крим через окупацію рф. Муневер пригадує, як на дорогах з’явилися блокпости, змінилися люди в місті, стали частішими пожежі. 

– Я була маленька, тому небагато пам’ятаю, але і яскравих подій не було. Зміни відбувалися поступово. У школі замінили всіх вчителів, підручники стали інші, розмовляти ми почали на інакші теми. Пам’ятаю, як ми з батьками їхали до бабусі й по дорозі стояли “зелені чоловічки” з автоматами. Тоді тато попросив пригнутися, щоб вони мене не бачили, а я їх. Раніше в Алупці ставалися пожежі, але чомусь після окупації їх стало більше не лише в місті, а й по всьому Криму. В дитинстві не розуміла, чому так, – розповідає кримчанка. 

Муневер залишила півострів у 2016-му, в свої тринадцять. На це було кілька вагомих причин. 

– Кримські татари проти росії, ми ніколи не підтримували її, завжди були за Україну. Рішення батьків вивезти мене на материкову Україну було зрозумілим вчинком. Також на той час у Криму отримували паспорти у чотирнадцять років. Це було обов’язково, ходили й перевіряли. Тому мене відправили до сестри, щоб не мала жодних зв’язків із країною окупанта, – пояснює Муневер Сєйдамєтова. 

Дівчина каже, що тоді завершилося її дитинство. Знаково, що й дитячі світлини в альбомах залишилися удома. У валізу пакувала лише необхідне. Доросле життя починала з нуля на новому місці, але з рідною людиною. 

– У мене були переживання не за те, що не повернуся додому, а за те, що батьків не зможу побачити, – пригадує кримчанка. 

Муневер та Шефіка Сєйдамєтови

Переїзд у Черкаси та перехід на українську мову

Перші згадки в Муневер про Черкаси – сірі. Незвичними були багатоповерхівки, кількість місцевих жителів. 

– Черкаси здалися мені сірим містом, якщо порівнювати з Кримом. Тут багато багатоповерхівок, людей. Все ніби живе. Мало природи. Мені звичніші море й гори, ліс, приватні будинки, а тут так багато всього, що я трішки розгубилася, – розповідає дівчина. 

Друзі з’являлися не одразу, гімназія була українською, що робило навчання ще складнішим. 

– Спершу було страшно. Я з Криму, там спілкувалася російською, навчалася в російськомовній школі, а тут гімназія, клас з хімічно-біологічним нахилом. Багато дітей, всі говорять українською. Математика мені була абсолютно незрозумілою, не знала, що таке множник. Тому відвідувала додаткові заняття з української. У школі завжди носила з собою словничок, – каже Муневер. – Коли складала іспити, зрозуміла, що без мови тут ніяк. Було важко, завершуючи школу, тільки почала розмовляти державною. Спершу треба було все зрозуміти, а потім говорити. 

Підтримкою дівчини була і залишається старша на шість років сестра Шефіка. Муневер пригадує, що вона знайомила з Черкасами, водила в кіно, заклади. Вже без нагляду батьків, як дорослі, могли купити собі смаколиків, увімкнути мультики і відпочивати досхочу. 

– Не швидко знайшлися друзі, бо мало спілкувалася. Хтось підходив, щось запитував, ім’я моє цікавило, розпитували, звідки я, як на татарській звучать українські слова. Найліпшою подругою була сестра. Без неї нічого б не вийшло, вона завжди підтримувала, розповідала, що треба робити, куди йти, що казати. Вона була підтримкою і є тією людиною, на яку можна покластися, – зізнається кримчанка. 

Про сестру – єдину підтримку в Черкасах

Шефіка залишила рідний дім ще у 2013 році, до окупації Криму. В Черкаси переїхала, щоб навчатися в пожежному інституті. 

– Цікаво склалося життя. Наш будинок в Алупці розташований біля пожежної частини, а батько в армії служив у пожежній частині при морському флоті. Я не розуміла до останнього цей несвідомий вплив вступати в пожежний інститут, навіть коли подавала документи, – розповідає Шефіка. 

Дівчина пригадує, що після переїзду їй бракувало сонця. Все через інший клімат. Однак, на диво, радість приносив сніг. 

– Відчувала депресію: тут весна й осінь більш похмурі, ніж у Криму, а там сонце й тепло. А ще там рідко буває сніг. У Черкасах застала хуртовини й снігопад. Вони викликали захват, я раділа, як дитина, – пригадує кримчанка. 

Шефіка Сєйдамєтова

Про дитинство в Криму Шефіка розповідає з теплою усмішкою. Бо там були друзі, море, свята, до яких готували особливі страви. 

– Я не була вдома багато років. Дитинство в Криму – це сонце, море, пляж, багато друзів, всі доброзичливі. Батьки мали магазинчик, в якому продавали овочі й фрукти. Я, як і всі мої однокласники, працювала влітку. Це ж курортний сезон, намагалися заробити грошей. Тому зранку й до обіду працювала в нашому магазинчику, а потім був час на пляж і друзів, – щиро ділиться з нами спогадами кримська татарка. – У нас небагато свят, важливих кілька на рік, наприклад, Рамадан. Зазвичай увечері за день до великого свята ми щось смажимо – це може бути тісто чи пиріжки, у знак того, що ми пам’ятаємо всіх наших померлих рідних. 

Шефіка й у Черкасах готує до свят традиційні страви. Єдине, каже, що тут проблемно придбати баранину, її доводиться заміняти телятиною чи курятиною.

Завершивши пожежний інститут, дівчина залишилася працювати в Головному управлінні ДСНС у Черкаській області. Тепер працює у відділі пожежної безпеки, а також Шефіка займається реалізацією проєктів “Класи безпеки” та “Рух юних рятувальників-пожежних” в закладах освіти.

Також читайте. Вирощують кіз і готують сир: як переселенці ведуть крафтову справу на Черкащині.

Від навчання в пожежному інституті Черкас до роботи в ДСНС 

Старша сестра впевнена, що Муневер давно до вступу вирішила, що навчатиметься в пожежному інституті.  

– Коли сестра приїхала, мені було 19-20 років. Я дуже раділа, що ми разом. Ми ладнали одна з одною, намагалася її більше розважати. Думаю, що Муневер було важко. Пів життя прожила вдома, було своє коло друзів, а потім в юному віці все залишила. Та я старалася підтримувати її в цьому, – каже Шефіка. – А щодо інституту, мабуть, у її випадку – це було слідування за мною. Проте, якщо я мала сумніви, куди вступати, то вона все давно вирішила. 

Муневер Сєйдамєтова

Муневер каже, що довірилася сестрі. Бо їй подобалося навчання й майбутня професія. Тому вступила в 2019-му в Інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля без сумнівів.

– Для мене це навчання виявилося важким. Ми з сестрою різні люди: хоч і схожі зовнішністю, а за захопленнями, характером різні. Коли я вчилася, застала різні зміни, іспити, службові наряди. Потім коронавірус, вторгнення. Мені навчатися було в рази важче, – думає Муневер. 

Однією з особливостей несення служби є наряди, тобто курсанти на добу заступають на чергування й виконують певні обов’язки.

– У нас різновидів нарядів більше п’яти, на кожному курсі вони різні. Ти можеш чергувати, щоб був порядок на поверсі, або можеш бути радіотелефоністом і приймати навчальні виклики. Раніше була різниця між нарядами для чоловіків і жінок, але зараз дотримуємося гендерної рівності, тому всі заступають в однакових умовах. Наряди мають одну ціль, але вони відрізняються. Це тренує людей, які потім ідуть на працю, – пояснює вже працівниця ДСНС Муневер Сєйдамєтова. 

Нині вона має звання лейтенанта, працює у відділі агітаційно-пропагандистської діяльності. Висвітлює роботу своїх колег: пожежників, водолазів, саперів, психологів, інспекторів. Разом із рятувальниками виїжджає на виклики, фотографує, фільмує, пише дописи, щоб потім повідомити про надзвичайну подію черкащан. 

– Якщо хтось хоче вступити в пожежний інститут, він має розуміти, що це серйозна й відповідальна професія. Відповідно, до навчання теж має бути таке ставлення. Вважаю, що в цій професії не потрібні люди, які невпевнені в тому, що вони роблять. У майбутньому ти рятуватимеш людей, допомагатимеш їм. Це треба розуміти і не йти абикуди, – каже лейтенантка служби.  

Муневер йде по площі біля ДСНС

“Хочеться повернутися в Крим…”

Повномасштабне вторгнення росії в Україну застало сестер у Черкасах. Муневер пригадує, що сильно хворіла, навіть важко було вставати з ліжка. 

– Я була на лікарняному вдома. Зателефонував мій начальник, покликав в інститут, де я проходила службу, каже: “Збір, увага, почалася війна”. Знову було страшно, – каже Муневер. – Довгий час ми кожну тривогу спускалися в підвал, але виїжджати з України не планували. 

Дівчина запевняє, що нинішню війну не можна порівняти з окупацією Криму. 

– Окупація і війна – різні речі. Окупація в Криму була не такою страшною чомусь, не було воєнних дій. Тоді змінилися назви, вивіски, вчителі, трішки люди. А коли це все почалося, було страшно: вибухи, тривоги. Там життя продовжувалося, але було іншим. Тут воно повністю змінилося, як і думки в голові, – пояснює Муневер. 

Нині вона продовжує нести службу в управлінні ДСНС, у позаробочий час малювати, а віднедавна ще й грати на гітарі. Та головне, що поряд вже є чимало друзів і знайомих, найріднішою ж залишається сестра. 

– У мене є улюблене місце в Черкасах, пов’язане з Шефікою. Як тільки я переїхала, сестра вперше повела мене сюди. Ця кафешка така непримітна, але вона запам’яталася. Навіть зараз, коли заходжу в той заклад, навіюють приємні спогади, – розповідає Муневер. 

Сестри Сєйдамєтові

Дівчина на кілька секунд задумується після запитання, чи бачить своє майбутнє на Черкащині. Киваючи ствердно головою додає:

– Узагалі хочеться повернутися в Крим, але я не знаю, чи вийде це зробити. Моя особиста мрія – щоб Крим був вільний. А якби він уже став вільним, я б повернулася спершу додому, а потім пішла б на море.

Також читайте. Ракета знищила їхній бізнес, а вони збудували кращий: як подружжя з Умані побудувало центр розваг.

Цей матеріал став можливим в межах програми “Єднання заради дії”, що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю ГО “Черкаська інформаційна агенція 18000” та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.

Айрекс

Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами

коментарі

Залиште свій коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Останні новини