“Не виклик, а потенціал”: як у Черкасах ветерани проходять реабілітацію завдяки спорту

Фото пресслужби Черкаської ОВА

Олексій Юхимець раз за разом відбиває маленький м’ячик під час гри у настільний теніс. Максимально сконцентрований, він вправно поводиться з ракеткою.

Цим видом спорту Олексій, тоді ще юнак, захопився у школі. Втративши дві руки на фронті, він знову повернувся до свого хобі минулоріч, уже в реабілітаційному центрі на Львівщині.

– Ти рухаєшся. Не сидиш удома. Спілкуєшся із іншими ветеранами. З якого боку на це не подивишся – все допомагає, – розмірковує про заняття спортом уже в Черкасах Олексій. 

Нині на базі муніципального спортивного клубу “Дніпро” у місті розвивають центр для фізкультурно-спортивної реабілітації ветеранів. Чому це важливо та як усе працює – пояснюємо у новій статті “18000”.

“Ми стукаємо в усі двері, а там уже хто відчинить”

Працювати з ветеранами у МСК “Дніпро” почали ще до повномасштабного вторгнення. Під час проєкту “Герої” готували до національних та міжнародних змагань черкаських АТОвців. 

Згодом почали займатися не лише з ними, а й із рідними військовослужбовців. Коли таких стало більше, на базі МСК створили спеціальний центр для реабілітації.  

Нині тут можна спробувати пограти у баскетбол на спеціальному візку, у волейбол сидячи, а ще настільний теніс. Постріляти з лука, позайматися пауерліфтингом, повеслувати на тренажерах та виконати елементи легкої атлетики. 

Фото пресслужби Черкаської ОВА

Реабілітаційний центр клуб облаштував власним коштом. За гроші міського бюджету до кінця року планують придбати спеціальні тренажери. Їхня вартість – близько двох мільйонів гривень.

– Є хлопці, які втрачають можливість одягти протез, бо набирають вагу, а його було виготовлено під визначену, яка в нього була на той час. Тож треба постійно займатися або фізкультурою, або ж інваспортом, – зазначає директор МСК Юрій Гончаров. 

Водночас він додає, що під час тренувань ветерани відновлюються не лише фізично, а й емоційно. Насамперед завдяки спілкуванню з іншими ветеранами.

– Є ветерани, які зараз не мають можливості тренуватися. Наприклад, щойно після ампутацій або інсульту. Але вони спілкуються між собою, десь можуть ракеткою стукнути. І це теж певний відпочинок.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Поставив перед собою ціль – стати сильним”: історія золотого призера “Ігор нескорених”

Нині на базі муніципального клубу займаються спортом до двадцяти ветеранів. Гончаров зазначає, що за потреби заклад зможе приймати до тисячі військових.

Для розвитку центру керівництво намагається залучати кошти партнерів. Зокрема, бізнесу. Так вдалося купити мікроавтобус, на якому тепер можуть їздити на змагання ветерани, які пересуваються на колісних кріслах. 

– Також хочемо знайти бізнес, який допоможе купити візки для занять баскетболом. Вартість одного – близько 5 тис. доларів. Нині в нас є шість штук, які нам дали в користування. Але це тимчасово, – каже директор МСК. – Шукаємо партнерів у США. Стукаємо в усі двері, а там уже – хто відчинить.

Ще одна ціль – завершити ремонт інклюзивного басейну на території клубу. Його розпочали коштом “Великого будівництва”. Проте після початку великої війни проєкт заморозили на не визначений термін. 

“Спорт – це азарт”

Заняття ветеранів відбуваються із професійними тренерами, які вже мають тривалий досвід у роботі зі спортсменами. Наприклад, із Олексієм Юхимцем, про якого ми згадували на початку матеріалу, працює Микола Басай.

Тренер із настільного тенісу наголошує на високій мотивації, з якою у зал приходять ветерани.

– Заняття допомагають їм реалізувати себе у спорті, вони прагнуть досягти успіхів. Також це й соціально-психологічна реабілітація, тому що вони з товаришами грають, спілкуються. Так знижується рівень тривоги, підвищується самооцінка, самоповага до себе, – говорить про роботу з ветеранами Микола. –  Настільний теніс – універсальний вид спорту. Він допомагає покращувати і координацію та точність рухів, і дрібну моторику, і загалом працювати над концентрацією.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Борець по життю. Історія черкасця, якого не зламали ні війна, ні поранення

Олексій Юхимець ще не вирішив, чи хоче займатися спортом на професійному рівні.

– Планую сюди їздити й надалі. А тренер уже оцінить, чи зможу я на професійній основі цим займатися. Все можливо. Неможливо тільки тоді, коли сидиш удома і нічого не робиш, – каже Олексій.

Фото МСК “Дніпро”

Окрім тенісу, ветеран також полюбляє плавання. 

– У реабілітаційному центрі на Львівщині мені плавати вдавалося, – каже Олексій. – Подобається, тому що тіло у воді розслабляється після навантажень, тренажерів. 

Поки в Черкасах інклюзивний басейн ще не з’явився, у теплий час він їздить плавати на пляж біля Дніпра. 

Поряд із Олексієм із лука стріляє Павло Жілін. 

– Спорт – це щоб удома не киснути. Це рух. А рух – це життя, – каже Павло. Оскільки на війні він втратив одну з рук, чоловік натягує тятиву зубами за спеціальний “язичок”. Влучає в “десятку”. – Завдяки спорту ми відходимо від подій на війні. Окрім стрільби з лука, хочу ще спробувати стрільбу з пістолета. У мене стрільба дуже гарно виходить, можу гарно влучати. Я думаю, це моє.

Фото пресслужби Черкаської ОВА

Каже, що на стрільбу з лука його надихнув Вадим Мазніченко. Це ще один черкаський ветеран, який втратив на війні руку та ногу. Під час минулорічних “Ігор Нескорених” йому вдалося продемонструвати вражаючі результати: вибороти золото у складі збірної зі стрільби з лука, бронзу в самостійних змаганнях із лука та ще одну бронзу в самостійних змаганнях зі штовхання ядра.

– Коли виконуєш постріл, віриш, що влучиш, і потім влучаєш – отримуєш задоволення. І думаєш “Який ти молодець”, – усміхається Павло.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Папа, а ти вже робот?” Історія навідника трофейного танка із Черкас

Черкаський ветеран Олександр Скринський у залі спробував не лише стрільбу з лука, а ще греблю. 

– Дуже важливо, що в цьому залі можна спробувати саме адаптивні види спорту, – додає ветеран. – У Черкасах залів наче й чимало, але дістатися до них проблемно. Деякі дуже дорогі.

Під час свого третього тренування з лука він поцілив тричі в “дев’ятку” та двічі – у “вісімку”.

– Стрільба з лука мені подобається. Але найцінніше – це спілкування у ветеранському колі. Кожен намагається підтримати, хоча б якоюсь дрібничкою.

Фото пресслужби Черкаської ОВА

Ветерани як спортивні амбасадори

Близько 4 мільйонів людей. Стільки, за підрахунками профільного міністерства, в Україні буде ветеранів, а також членів їхніх сімей після завершення війни. Це близько 10 % від усього населення, що було в Україні до початку вторгнення. Про це під час візиту в Черкаси кілька днів тому заявила нині вже колишня міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна.

– Для нас це не виклик. Це великий потенціал для країни. Ми маємо інтегрувати їх у суспільство, – каже Лапутіна.

За її словами, нині міністерство працює над створенням стандарту фізкультурно-спортивної реабілітації. У стандарті, зокрема, будуть прописані вимоги до фаховості тренерів, які зможуть працювати з ветеранами, сертифікація тренажерів тощо. На думку Лапутіної, це дозволить надавати ветеранам якісні послуги з реабілітації, а також надалі відшкодовувати цю послугу з бюджетних коштів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Люди без рук і ніг залишаються людьми”: воїн із Черкас стрибнув із парашутом і піднявся на Говерлу

Окрім того, вже скоро на рівні районних адміністрацій мають з’явитися самостійні структурні підрозділи у справах ветеранів. 

– Це не лише про соціальний захист, а й про інтеграцію: працевлаштування, освіту, отримання гідної зарплати, звісно, про здоров’я. Ми хочемо, щоб у таких структурних підрозділах працювали лише ветерани і члени їхніх родин.

Нині держава коштом донорів реалізує проєкт “Активні парки”. Вже 750 громад мають подібні локації для занять спортом на відкритому повітрі.

– Ми бачимо багато хлопців – переможців “Ігор нескорених”, регіональних змагань, хочемо їх долучати як спортивних амбасадорів, щоб вони працювали як тренери в таких громадах. В “Активних парках” будуть тренуватися як цивільні, так і колишні військові. Один із соціальних напрямів проєкту – це прибрати бар’єри між суспільством, яке не брало участі у воєнних діях, і ветеранами, які зі зброєю в руках захищали нас на фронті.

Єлєна Щепак