У День захисників і захисниць України, 1 жовтня, “18000” зібрав низку своїх матеріалів про черкаських військових і їхні сім’ї. Ми нагадуємо, що російсько-українська війна триває.
У цій добірці інтерв’ю, репортажі та лонгриди, які створювали наші журналісти з початку 2024 року. Вони про бойові дії на Сході і повітряні бої в тилу, волонтерство і порятунок хвостатих, реабілітацію військових, їхню підтримку – жінок і дітей. Про тих, хто продовжує виборювати незалежність України, і тих, хто загинув.
Як черкаські ветерани проходять реабілітацію
Починаємо саме з цього матеріалу, адже в межах проєкту “Незламні” наше медіа зафіксувало десять історій життів черкаських ветеранів. Вони всі захищали нашу землю, а тепер повертаються у буденне життя – Павло Жілін, Вадим Мазніченко, Денис Шеренговський, Віталій Моцний, Євген Дерновий, Олексій Юхимець, Олександр Гузій, “Сільвер“, Олександр Скринський, Сергій Прядка. А також Олександр Линник, Богдан Ключка, Олександр Гондя, Євген Дорошко.
Нині на базі муніципального спортивного клубу “Дніпро” у Черкасах розвивають центр для фізкультурно-спортивної реабілітації ветеранів. Чому це важливо та як усе працює – пояснюємо у статті.
“Він дуже хотів повернутися додому, бо знав, що його там чекають”: спогади рідних про Владислава Геріха, який загинув в Оленівці
Ніколи не любив сидіти на одному місці та з дитинства мріяв стати воєнним моряком, щоб захищати Україну, — таким був Владислав Геріх, військовий родом із села Ревівка, що на Черкащині. Від початку повномасштабного вторгнення катер, на якому перебував воїн, стояв у Маріуполі. Згодом судно потопили, а екіпаж дістався “Азовсталі”, де після тривалої оборони, відповідно до наказу, здався в російський полон. 16 серпня прийшла звістка, що Владислав був у колонії в Оленівці, де російські окупаційні війська у ніч з 28 на 29 липня скоїли теракт.
Спогадами про дитинство, навчання в університеті, сімейне життя та службу для “18000” поділися рідні Владислава Геріха — його мати Віра Янченко, молодша сестра Олена Янченко та дружина Наталія.
Вона збирає дрони і кошти на них. Історія переселенки з Донецька, яка нині волонтерить у Черкасах
“Частина людей почала забувати, що війна триває. Не лише військові мають боротися. Ми, як цивільні, маємо також нести відповідальність. Всі, хто зараз не воює, може допомагати: щось принести, щось зв’язати, щось приготувати, щось відремонтувати, задонатити 10 чи 100 гривень”, – говорить волонтерка з Донеччини Валерія Гармаш. Разом із командою вона ремонтує в Черкасах дрони.
Раніше “18000” писали про волонтера Андрія Гежу із Маріуполя, який переїхав до Черкас і займався тут ремонтом безпілотників. Нещодавно чоловік доєднався до лав Збройних сил України і відправився на фронт. Його справу продовжили новоспечені майстри із волонтерської команди маріупольського хабу “Халабуда”. Серед них і Валерія.
“Витративши гроші на асфальт, ти вбив своїми руками, може, й тисячу людей”, – черкаський стоматолог про евакуацію з фронту
Володимир Соболевський призначає нам зустріч під своєю клінікою. Його евак на парковці впізнається за півсекунди: габарити, тонування, зафарбовані фари, логотип бригади. Із нюансів – нині він незвично чистий. Ці тижні він у фронтовій мінівідпустці – натомість у робочих буднях стоматолога. Бо, власне, цією зарплатнею він і покриває витрати на порятунок бійців.
Сідаємо, одне натиснення на педаль газу – евак характерно реве, водії поступаються дорогою. “5,7 двіжок. Інший там не проїде”, – пояснює про машину Соболевський. Так починається розмова про життя і про смерть, про побут до і під час повномасштабки, про те, що рятує захисників і про те, що їх вбиває.
У пам’ять про Міроша: черкасці діляться спогадами про загиблого активіста й військового
Після загибелі на війні черкаського військового, активіста Костянтина Мірошниченка у соціальних мережах з’явилися десятки дописів із спогадами про нього. Прощання з воїном відбулося 14 березня 2024 року на площі Слави в Черкасах.
“18000” зібрав кілька публікацій черкасців, які були близькі з Мірошем.
Втрата чоловіка, служба в ЗСУ і материнство: історія бойової медикині Каріни Білик
Каріна Білик – одна з тих, хто рятував життя захисників у зоні ООС і під час повномасштабного вторгнення росії. За врятовані життя її відзначив президент України. Каріна працювала бойовою медикинею, і ця робота залишається її улюбленою. Саме вона допомогла пережити загибель чоловіка на війні. А ще Каріна – мама трьох діток, яким зараз віддає весь свій час.
У цьому матеріалі “18000” розповів про життя переселенки з Бахмута, про бойову медикиню, багатодітну маму, про дружину, яка втратила на війні чоловіка, але насамперед – це історія жінки, українки. З реального часу.
“Я на позиції ходжу разом із бійцями”, – інтерв’ю з начальником управління розвідки Черкаської ТрО
Ми їдемо центром міста на пікапі з мінометом, який нескромно виглядає з накинутої на нього плащівки. Люди зупиняються, обертаються, не одразу переходять “зеброю”, коли водій цього серйозного авто їм поступається дорогою. Водій – начальник управління розвідки 118 бригади ТрО, герой інтервʼю Микола Сташук, який із “Айдару” прихопив собі також позивний “Молодець” і досвід АТО.
У цій дорозі й під час зупинки говорили про Попасну і ключові прорахунки тоді, про шлях черкаської розвідки й Молодця. І про досвід, набутий боями і поразками.
“Віддала себе війні й поезії”: черкащанка присвятила збірку полеглому татові й відкрила волонтерський фонд на його честь
“Я – донька полеглого героя. Тато загинув рік тому на війні. Це болюча втрата. Багато хто з українців це пережив і переживає в цю хвилину… А ще я – волонтерка і студентка”, – так представляє себе Анастасія Асєйкіна. Дівчина відома у її рідному Ватутіному (уже Багачеве – ред.) та на Черкащині як поетеса. Її збірка віршів, що вийшла до річниці загибелі батька, розлетілася по Україні та за кордоном.
“18000” поспілкувався з Анастасією про втрату батька, про поезію, яка є відбитком сьогодення, та про волонтерство – справу, якою дівчина продовжує місію свого тата.
“Досі бачу це, коли заплющую очі”: історія луганчан, які втратили двох дітей унаслідок російського удару по Умані
Удар по уманській багатоповерхівці 28 квітня 2023 року – найбільший акт російського ракетного тероризму на Черкащині. Тоді у власних домівках загинули 23 людини, шестеро з них – діти. День, коли команда “18000” приїхала на місце ворожого удару, відклався у пам’яті на довго.
Минулого року трагічного квітневого ранку в Умані родина переселенців з Луганська втратила двох старших дітей. Їхньому сину було 17, а доньці – 11. Це історія родини Інни Писарєвої та Дмитра Шульги.
“Найважче – коли не вистачає переноски”: черкащанка про евакуацію хвостатих з-під обстрілів на Харківщині
Волонтерка Жанна Тарасенко привезла в одну з місцевих ветклінік 26 котів, евакуйованих із Харківщини. Серед хвостатих двоє хлопців, зокрема один Кабачок – так називають найбільшого. Крім того, евакуювали три цуценя і п’ять собак. Останні їхали одразу у родини.
“18000” розповіли історію порятунку хвостатих життів з-під ворожих обстрілів на Харківщині.
Не плакати, а жити: черкащанка про першу книгу і власне видавництво, назване на честь полеглого чоловіка
Аліна Отземко – вчителька, видавчиня, здобуває фах психологині, віднедавна – письменниця, а ще – мама трирічного Юрка і дружина полеглого воїна Василя Отземка. Її життя війна змінювала ще до великого вторгнення росії в Україну. Її майбутній чоловік воював в АТО. Так у їхньому житті з’явилися військово-патріотичні вишколи, а за кілька років Аліна волонтерила, їздила до чоловіка на передову. Там з’явилася ідея написати дитячу книжку про війну – “Чому тато не вдома?”. І, попри все, вона вийшла у світ чималим накладом, нове покоління українців читатиме її своїм дітям. Тепер книжка зберігатиме пам’ять про тата Юрка Василя Отземка, який більше не повернеться додому.
Аліна Отземко довірила “18000” історію свого життя, а ще поділилася, про що і як це, спілкуватися з чоловіком, коли він на фронті, їздити з сином на передову до коханого, написати дитячу книгу про війну, будувати плани і зрозуміти, що в один момент все змінилося.
Зв’язківиця та бойова медикиня: черкащанка, яка служила вісім років, планує повернутися до армії після поранення
Ця історія про Ольгу Чудну, яка уже восьмий рік служить в армії. Після початку російського вторгнення вона лишила роботу у поліграфії, перевчилася спершу на зв’язківицю, а потім – на бойову медикиню. Спершу вона боронила Донеччину та Луганщину, з початком повномасштабної брала участь в обороні Київщини, у звільненні населених пунктів на Харківщині. Там отримала поранення, через що досі пересувається із ціпком, та втратила чоловіка.
“18000” розповів про черкащанку Ольгу Чудну, яка зуміла вибратися живою з-під російського вогню і навіть після пережитого досвіду не полишила військову справу.
“Спішив жити, цінував час і мене цьому навчав”, – спогади сестри Дмитра Букарьова, який загинув у Оленівці
У 2022-му разом з побратимами Дмитро Букарьов тримав оборону Маріуполя та “Азовсталі” 86 днів. Виконавши бойове завдання, 20 травня, за наказом військового командування вони вийшли з території заводу та здалися у полон. У ніч з 28 на 29 липня 2022 року його та інших бранців підірвали в Оленівській колонії.
Спогадами про дитинство, життя та службу азовця з Черкас, а також цитатами із автобіографії для “18000” поділилася його сестра Тетяна Лісова, якій вдалося побачити тіло брата майже через 11 місяців після його вбивства.
Продовжуйте мріяти: черкащанка з військовим досвідом відкрила заклад у Черкасах
Олена Стебліна – черкащанка, яка довгий час жила в Маріуполі, де й зустріла двічі вторгнення росіян. Вони із чоловіком – військові. Дмитро наразі в полоні. Олена ж у 2022-му звільнилася в запас і рятувала з прифронтового міста двох донечок – Ганну та Софію. Далі – про смачне дитинство на кухні сусідки, військову службу, війну та мрію, яка здійснилася завдяки праці, хоч і не одразу. Жінка відкрила кондитерську-кав’ярню в одному з черкаських ТРЦ.
“Тут кров не бутафорна, тут смерть справжня”: останнє інтерв’ю й останній бій черкащанина Олександра Цебрія
Фото з фейсбуку Олександра
Черкащанин, командир кулеметного взводу 58-ї мотопіхотної бригади, Мер – Олександр Цебрій загинув 24 липня 2024 року. У той день він дав своє останнє інтерв’ю і зафільмував свій останній бій. Його життя забрала російська міна. Та побратими Мера все ж змогли захопити ворожий опорний пункт. Штурм був виграний.
У цій розмові – про допомогу волонтерів, яких Олександр Цебрій ніколи не знав, про дитячі малюнки, які воїни носять під бронежилетом, про збір піхотинців на штурм, взяття в полон бурята й орден “За мужність”, а також про керівництво Уманню, політичні звинувачення і про нездійсненні плани піднятися на Еверест.
“Щоб по моїх друзях і батьках не прилітало”, – ніч із ДФТГ і “шахедами” на Черкащині
Репортаж із пункту постійної дислокації бійців добровольчого формування територіальної громади та кукурудзяного поля. Журналісти “18000” провели вечір і холодну вересневу ніч разом із однією з мобільних вогневих груп, щоб розповісти читачам про їхню роботу. Безоплатну, без соціальних гарантій, але необхідну, як частину пазла із захисту неба Черкащини від російської агресії.
Дякуємо захисникам і захисницям України. Шануємо пам’ять про тих, хто загинув за наше життя. Продовжуємо збір для 12 підрозділів, які нині перебувають на передовій.
У межах зборах триває Битва районів, а також охочі за донат можуть виграти ECOFLOW.
РЕКВІЗИТИ
- Монобанка – ТУТ
Карта ПриватБанк (Єлєна Щепак)
5363542018856154
- PayPal
Cherkasy18000@gmail.com
- Благодійний фонд
Найменування одержувача: БО БФ 18000:РАЗОМ
Код одержувача: 44897732
Назва банку: АТ КБ «ПриватБанк»
Рахунок одержувача у форматі IBAN: UA483052990000026000031612028
Валюта: UAH
Подобаються наші статті? Долучайтеся до Клубу донаторів “18000”! Оформлюйте щомісячну підписку за посиланням і розвивайте регіональну незалежну журналістику разом із нами